Марина Соколян - Херем

– Кхм, – висмикує мене з цілковито невчасної задуми Сенсеной, – я проте відзначив іще одну суттєву обставину. Злочинець Асата…

– Мерзенний, – подаю голос. Сенсеной дратівливо чмихає.

– Авжеж. Згаданий Асата вільно говорить з Нічною Нареченою, і та звертається до нього, як до рівні. Це примушує мене припустити, що він…

– Демон? – войовниче підбирається Сеной.

– Янгол? – налякано припускає Сенгелаф. Сенсеной втомлено знизує плечима.

– Навряд. Судячи з його дій та обмежень, він – проста людина. Проте, ймовірно, він був одним із нас. До прокляття і до забуття.

Трійця перезирається, і я відчуваю їхній сумнів і їхнє збентеження. Припустити, що знаний лиходій Асата подібний до них, доброчесних, значить припустити можливість спотворення найсвітліших чеснот, можливість проникнення нечистоти в самісіньке серце Херему.

– Невже це правда? – налякано і вимогливо водночас запитує Сенгелаф.

– Правда?! – усміхаюсь спроквола. – Не вимагайте правди і не будете ошукані.

Вчення, як і люди, мають свою осібну долю. Вони народжуються, подорожують, змінюються; хтось гостинно приймає їх, а хтось виставляє за поріг і кидає камінь у спину. Як і людям, ідеям потрібна пожива, а часом вони самі стають поживою для іншого вчення, яке всотує їхню потугу і прямує далі, аби перемогти або зникнути.

Невдовзі задум Асати став цілком незалежним від свого винахідника. Зупиняючись коло криниці у затінку пальм чи розпитуючи поселян щодо підробітку, він чув чудернацькі оповіді про колотнечу в Зам-Арі. Чільного заколотника кликали Набі, пророк, але частіше – Сатан, ворог, розвинувши таким чином останнє назвисько вигнанця до цілком поважного сану.

Питання обрядної чистоти, однак, підносилося, незважаючи на єство призвідника. І так само, не цікавлячись сутністю протиріччя, за пророком, чи то пак. за ворогом, велася безугавна гонитва. Випадково завваживши кінний виїзд князівської варти до неминучого, здавалось уже, спіткання, Асата розсудив за краще забратися геть із Верхньої Землі. Його вчення тікало разом з ним і попереду нього, невпинне, неначе пошесть цараат.

Коли він дістався Ір-Оламу, столиці Нижньої Землі, про далекого Набі говорили, наче про заморську чудасію, але говорили, менше з тим, і жерці зірко оглядали свою паству, вишукуючи ознаки недуги.

Ір-Олам, однак, аж ніяк не був легкою здобиччю чужинських вчень; навіть за великого бажання Асаті не вдалось би збурити його так само легко, як Зам-Арі. Це місто було великим і заможним, відправи – величними, жерці – мудрими та обачними. Стіни Ір-Оламу були білими, а сади довкіл – пишними, повними рясних олив, яблунь та мигдалю. Ясним вітрилом підносився над містом царський палац, і золоченим знаменом височів над ним знаний в обох землях Храм Ата-Творця. Не з шаною, проте, позирав Асата на оселю світла, але з гірким жалем, який, як відомо, ні на крок не наближає до Херему, провіщаючи хіба подальші негаразди.

І негаразди не забарились.

У перший же день свого побуту в Ір-Оламі Асата спричинив бійку і ледь вибрався з неї живим. Тримати б йому язика за зубами, так ні… Йому звичним уже стало виступати Набіречником, котрого слухають, роззявивши писка; тут, проте, його промови не викликали в городян шанобливого захоплення, ба навіть найменшого розуміння.

Сталося так, що, обійшовши святилища Ір-Оламу, Асата перестрів жалобну процесію, що прямувала до храму Аліми-матері. Це в далеких пустельних поселеннях звично було ховати мертвих у скелях, заможні ж городяни правили відхідну просто в домі Аліми, аби та невідкладно приголубила дух статечного небіжчика в своїх обіймах. Усе того дня було як належить – і охайно надірвані одежі, і досвідчені плакальниці, і гурт жалобних флейтистів при гробі – лише от небіжчик викликав певні підозри. Хоча б тим, що ішов попереду процесії, похмуро позираючи довкіл.

Воно і правда, нема чого тішитись, коли вже за тобою плач і лемент, але ж можна хоч би візком їхати, коли вже в гробі не сидиться! Невже ж це скнара пожалів візка на власний похорон?

Справа, певно що, була не в жадливості, та і мерці не те щоби часто сновигали славним Ір-Ола-мом. Асата добре міг бачити, що мрець живий-живісінький, хіба трохи хворовитий з виду. Був у місті Ір-Оламі звичай проводжати до Мовчазної Ями хворих на цараат, хоч би й навіть живих, бо не було їм більше ані життя, ані шани – все, чого б вони не торкалися, ставало нечистим, і навіть рідня ладна була якомога швидше спекатися злиднів, їх не мусили ховати живими, певна річ, але виганяли геть, відспівавши належних посмертних славоспівів.