Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Ні.

Неправда. Він хотів торкнутися Ханиного плеча, покласти на нього долоню, як тоді, коли вона спала у променях сонячного світла, а він лежав такий незграбний, наче хтось тримав його на прицілі. Наче на пейзажі вигаданого художника. Хлопець не потребував комфорту, але прагнув оточити ним дівчину, повести її за собою геть з цієї кімнати. Він не визнавав власних слабкостей, але разом із нею не існувало жодної слабкості, з якою вартувало боротися. І ніхто з них не бажав виказати свою вразливість іншому. Хана залишалася нерухомою. Вона дивилася на хлопця, а свічка мерехтіла і змінювала її вигляд. Кіп навіть не міг впевнено сказати, чи не був він для дівчини просто силуетом, а його струнке темношкіре тіло — частиною темряви.

Раніше, коли побачила, що він вийшов із ніші, Хана розсердилася. Знала, що він захищає їх, як дітей, від вибухівки. Притиснулася ближче до Караваджо і зачаїла образу. Радісне збудження від вечірки не дозволяло їй розгорнути книжку, коли Девід пішов спати, попередньо понишпоривши в її медичній скриньці, й англійський пацієнт тицьнув у повітря кістлявим пальцем, коли вона нагнулася, та поцілував її в щоку.

Дівчина позадувала усі свічки, крім невеличкого недогарку на нічному столику, і сіла неподалік, англійський пацієнт припинив виголошувати п’яні промови і мовчки лежав обличчям до Хани. «Я буду й кінь баский, і пес-гончак, Кабан, ведмідь або сяйний вогонь» [48] Цитата з комедії В. Шекспіра «Сон літньої ночі», переклад Ю. Лісняка. . Вона чула, як поруч на металеву тацю стікає віск. Сапер пішов через селище до пагорбів, де вибухнуло, і його непотрібне мовчання досі дратувало Хану.

Вона не могла читати. Сиділа в кімнаті зі своїм безперервно вмираючим пацієнтом, а поперек нещадно болів, бо дівчина вдарилася об стіну, коли танцювала з Караваджо.

Якщо він зараз підійде до неї, вона пильно на нього подивиться, але не скаже ні слова. Хай сам здогадається, хай зробить перший крок. До неї вже приходили солдати.

Але він чинить інакше. Кіп минає половину кімнати і зупиняється, занурює руку до наплічника, котрий досі звисає з його плеча. Мовчки йде. Повертається і зупиняється біля ліжка. Англійський пацієнт робить черговий довгий видих, а хлопець перерізає гострозубцями, витягненими з наплічника, дротик його слухового апарата. Потім повертається й посміхається Хані.

— Під’єднаю його вранці. — І кладе ліву руку на її плече.

— Девід Караваджо — безглузде ім’я, для такого, як ти, звісно…

— У мене, принаймні, є хоч якесь.

— Твоя правда.

Караваджо сидить на Ханиному стільці. Пообіднє сонце шириться кімнатою, у променях танцюють порохи. Темне обличчя з орлиним носом робить англійця схожим на сповитого простирадлами яструба. «Яструб у труні», — думає Караваджо.

Англієць повертається до нього.

— Є у Караваджо одна пізня картина. «Давид з головою Голіафа». На ній юний воїн тримає у витягненій руці голову старого переможеного Голіафа. Але не це найсумніше на картині. Дослідники вважають, що Давид — це портрет молодого Караваджо, тоді як голова Голіафа — художник перед смертю, яким він був, коли писав картину. Молодість засуджує старість, тримаючи її на витягненій руці. Засуджує свою власну смертність. Гадаю, коли я дивлюся, як він сидить на ліжку біля моїх ніг, то розумію, що Кіп — мій Давид.

Караваджо мовчить, його думки загубилися десь між порошинок у танці. Війна зруйнувала його душевну рівновагу, і тепер він не може повернутися до іншого життя, окрім цього, де носить фальшиве тіло, котре вимагає морфію. Він — чоловік середніх років, так і не звиклий до родини. Усе своє життя уникав тривалих стосунків. До війни він був не чоловіком, а коханцем. Тим, хто зникає, як усі коханці, залишивши по собі хаос, як усі злодії, залишивши по собі збіднілий дім.

Він дивиться на пацієнта в ліжку.

Він мусить дізнатися, хто цей пустельний англієць, викрити його заради Хани. Або, можливо, винайти шкіру, яка заховає його, як дубильна кислота ховає плоть цього обгорілого чоловіка.

На початку війни він працював у Каїрі, і його вчили створювати подвійних агентів чи фантомів, які обростатимуть плоттю. Він керував міфічним агентом на ім’я Чізі й витратив кілька тижнів, одягаючи його у факти, вигадуючи йому прикмети і риси характеру — скажімо, жадібність чи схильність до випивки, — і так він зливав фальшиву інформацію ворогам. Він, так само як інші люди в Каїрі, працював над створенням цілих загонів у пустелі. Пережив той період війни, коли міг запропонувати своєму оточенню лише брехню. Сам собі нагадував чоловіка, котрий імітує в темній кімнаті пташині співи.