Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Ти чув, що я сказала?

— Ні. То що ж?

— Я думала, що помру. Я хотіла померти. І думала: коли вже мені судилося померти, то я хотіла б зробити це разом із тобою. Чи з кимось схожим на тебе, таким, як і я, молодим, я стільки смертей бачила біля себе минулого року. Але не відчувала страху. Хоча зараз не була такою сміливою. Я думала, що ми маємо цю віллу, цю траву, і варто було б лягти й обійнятися, перш ніж помирати. Я захотіла торкнутися твоєї ключиці, такої схожої на тверде крильце під шкірою. Хотіла покласти на неї пальці. Мені завжди подобалися соковиті кольори річок і скель чи коричневі вічка рудбекії, знаєш таку квітку? Бачив її колись? Я так втомилася, Кіпе, мені страшенно хочеться спати. Я хочу заснути під цим деревом, притулившись обличчям до твоєї ключиці, заплющити очі й не думати про інших, знайти зручну гілку на дереві, вилізти на неї і спати. Який бездоганний розум! Здогадався, який дріт перерізати. Як тобі це вдалося? Ти казав «не знаю, не знаю», але впорався. Правда ж? Не тремти, тепер ти мусиш побути для мене ліжком, дозволь мені скрутитися біля тебе, наче біля доброго дідуся, якого можна обійняти, я обожнюю слово «скрутитися», таке воно повільне, ніхто не змусить його поспішати…

Ханині вуста притулилися до його сорочки. Кіп лежав на землі, так нерухомо, як тільки міг, щоб не збудити її. Він роздивлявся гілки ясними очима, слухав, як дихає дівчина. Коли хлопець обійняв Хану за плечі, вона вже спала, але пристислася до нього щільніше. Сапер опустив погляд і побачив, що її рука знову стискає дріт, напевно дівчина підійняла його ще раз.

Її дихання було таким живим. А от важила вона зовсім мало — або лежала так, що майже не тиснула на нього своєю вагою. Як довго хлопець міг так лежати, не рухаючись, не повертаючись до роботи? Було важливо залишатися нерухомим, наче статуї, побачені ним упродовж довгих місяців руху військ узбережжям і відвойовувань міст-фортець, які, зрештою, стали для солдатів абсолютно однаковими — усюди ті самі вузькі вулички, що перетворилися на риштаки для крові, і навіть саперові снилося, що він втрачає рівновагу, а багряна рідина несе його своїми звивинами у долину, залишаючи позаду скелі. Кожного вечора він заходив до прохолодної відвойованої церкви й обирав статую, котра ставала на цю ніч його янголом-охоронцем. Довіряв лише цьому кам’яному народові, притискався до них якнайщільніше у темряві, до скорботного янгола з ідеальними жіночими стегнами, чий затінок мав надзвичайну м’якість. Хлопець клав голову на коліна одного з творінь і засинав.

Раптом Хана більше сперлась на нього. Її дихання стало глибшим, як голос віолончелі. Хлопець вивчав сонне обличчя. Його ще не покинуло роздратування, що дівчина залишилася тут, коли він знешкоджував бомбу, наче тепер він став її боржником. Тепер він відчував відповідальність за неї, хоча раніше про таке не думав. Так ніби цей її вчинок вплинув на результат розмінування.

Кіпові здавалося, що зараз він став частиною чогось величного, може, картини, яку бачив десь минулого року. Безтурботна парочка посеред поля. Він зустрічав багатьох людей, які лінувалися думати про працю чи небезпеки, вготовані їм навколишнім світом. Дихання дівчини біля нього змінилося, наче мишка пробігла; Хана підійняла брови, мабуть, із кимось уві сні сперечалася. Сикх відвів погляд і взявся розглядати небо й білі хмарки у верхів’ях дерев. Дівоча долоня тримала його міцно, наче намул на берегах річки Моро, коли він устромив руку в мокру глину, щоб не сповзти назад у вже подоланий потік.

Якби він і справді був героєм картини, узяв би та й просто заснув.

Але навіть Хана сказала, що його шкіра темна, наче каміння на скелях, наче каламутна вода після дощу. І щось усередині змусило його відступити назад від цих наївних слів, як від ляпаса. Історії зазвичай закінчувалися успішним розмінуванням. По-батьківськи мудрі світлошкірі чоловіки потискали одне одному руки, отримували визнання і кульгали назад до тих усамітнених місць, звідки з’явилися заради такого важливого випадку. Але він був професіоналом. І залишався чужинцем — сикхом. Єдина людина, з ким він безпосередньо контактував, — це ворог, який встановив цю бомбу і відійшов, замітаючи сліди лапатими гілками.

Чому він не може заснути? Чому б йому не повернутися до дівчини і не припинити думати, що все навколо охоплене полум’ям? На картині, намальованій хлопцевою уявою, поле, де обійнявшись лежали люди, вже зайнялося. Якось він спостерігав у бінокль за сапером, який зайшов до замінованого будинку. Чоловік змахнув з краю столу коробку сірників і за мить перетворився на вогняний стовп, а за півсекунди Кіп почув вибух. Так виглядали блискавки у 1944-му. Як він міг довіряти шматкові дроту, котрий дівчина затисла в руці? Чи переспівам її дихання, глибокого, як вкрите камінням річкове дно?