Чак Паланик - Бійцівський клуб

Коли отримуєш таке завдання, треба заморозити замок у таксофоні, паркоматі чи газетній скриньці. Потім за допомогою молотка й ручного зубила розбити замерзле осердя замка.

Є ще одне стандартне домашнє завдання, коли в таксофоні чи банкоматі треба просвердлити дірку, в дірку вкрутити мастильний ніпель і за допомогою нагнітача мастила накачати туди солідолу, ванільного пудингу чи пластичного цементного розчину.

Не те щоб проекту «Руїна» потрібно було красти цей дріб’язок. «Миловарня на Паперовій вулиці» завалена замовленнями. А що ще буде, коли надійдуть свята! Це домашнє завдання призначене для того, щоб виховати в тобі силу духу. Щоб ти набрався навичок. Щоб зробив свій внесок у проект «Руїна».

Замість ручного зубила, щоб розтрощити замерзле осердя замка, можна використовувати електродриль. Результат не гірший, а шуму буде менше.

Саме через акумуляторний електродриль поліцейські й пристрелили Великого Боба, подумавши, що в руках у того пістолет.

Ніщо не могло вказати на зв’язок Великого Боба з проектом «Руїна», бійцівським клубом чи миловарнею.

У кишені Боба було його фото, яке зазвичай носять у гаманці. На фото здоровенний, на перший погляд голий, у плавках для позування, він виступав на якомусь змаганні. Безглузде життя, казав Боб. Ти сліпнеш від сяйва прожекторів, глухнеш від «свисту» звукової системи, аж доки суддя не командує:

— Виставте праву ногу, зігніть її, напружте квадрицепс.

Простягніть свої руки так, щоб ми їх бачили.

Випростайте ліву руку, зігніть її, напружте біцепс.

Не рухатись!

Кидай зброю!

Це було краще, ніж справжнє життя.

На руці його був шрам від мого поцілунку. Від Тайлерового поцілунку. Своє прилизане волосся він зголив, а відбитки пальців випалив лугом. Він волів схопити кулю, ніж бути арештованим, тому що коли тебе арештовують, ти вже поза проектом «Руїна», більше ніяких домашніх завдань.

Однієї миті Роберт Полсон був згустком тепла, довкола якого зібралося все життя нашого світу, а наступної Роберт Полсон — уже предмет. Поліцейський стріляє — і настає приголомшливе диво смерті.

Цього вечора в кожному бійцівському клубі лідер поволі обходить юрбу людей, які дивляться один на одного через порожній центр підвалу кожного бійцівського клубу, а голос його горлає:

— Його звати Роберт Полсон!

І юрба підхоплює:

— Його звати Роберт Полсон!

Лідер горлає:

— Йому сорок вісім років!

І юрба підхоплює:

— Йому сорок вісім років!

Йому сорок вісім років, і він був частиною бійцівського клубу.

Йому сорок вісім років, і він був частиною проекту «Руїна».

Лише в смерті отримуємо ми власні імена, адже лише в смерті ми припиняємо бути частиною боротьби. В смерті ми стаємо героями.

І юрба горлає:

— Роберт Полсон!

І юрба горлає:

— Роберт Полсон!

І юрба горлає:

— Роберт Полсон!

Я йду сьогодні ввечері до бійцівського клубу, щоб закрити його. Я стаю під світлом єдиної лампочки посередині приміщення, і члени клубу вітають мене. Для всіх, що зібралися тут, я Тайлер Дьорден. Розумний. Владний. Зухвалий. Я підіймаю руки, закликаючи до тиші, і пропоную сьогодні всім розійтись. Ідіть додому й забудьте про бійцівський клуб.

Мені здається, бійцівський клуб виконав своє призначення. Ви так не гадаєте?

Проект «Руїна» скасовано.

Я чув, там цікавий футбол сьогодні показують…

Сотня людей лише пильно дивиться на мене.

Загинула людина, кажу я. Гру закінчено. Це вже більше не забавка.

Тоді з темряви поза колом юрби доноситься безіменний голос лідера відділення:

— Перше правило бійцівського клубу — не говорити про бійцівський клуб.

Ідіть додому, кричу я.

— Друге правило бійцівського клубу — не говорити про бійцівський клуб.

Бійцівський клуб скасовано! Проект «Руїна» скасовано!

— Третє правило бійцівського клубу — битися лише сам на сам.

Я Тайлер Дьорден, кричу я. І я наказую вам забиратися звідси!

Ніхто наче не бачить мене. Усі дивляться тільки один на одного через порожній центр приміщення.

Голос лідера поволі лине колом. Битися сам на сам. Без взуття. Голими по пояс.

Бій триває стільки, скільки потрібно.

Ці самі слова лунають зараз кількома різними мовами в сотні міст.

Правила закінчуються, а я досі стою в колі світла.

— Першій парі бійців стати до бою! — горлає голос із темряви. — Звільнити центр клубу!

Я не рухаюсь.

— Звільнити центр клубу!

Я не рухаюсь.

Світло єдиної лампочки відбивається в темряві у сотні пар очей, що вичікувально стежать за мною. Я намагаюся дивитися на кожного очима Тайлера, бачити їх, як бачив би їх Тайлер, відбираючи найкращих бійців до проекту «Руїна». Кого Тайлер узяв би працювати на миловарні?