Чак Паланик - Бійцівський клуб

— Звільнити центр клубу!

У бійцівському клубі визначено таку процедуру. Якщо тричі я відмовлюся виконувати наказ лідера відділення, мене буде видалено з бійцівського клубу.

Але ж я Тайлер Дьорден. Я вигадав бійцівський клуб. Бійцівський клуб мій. Я написав ці правила. Якби не я, нікого з вас тут не було б. А тепер я кажу, що клубу кінець!

— Приготуватися до вигнання члена клубу. Три, два, один.

Коло людей навалюється на мене, дві сотні рук стискають кожен дюйм моїх рук і ніг, і, розпластаного, мене піднято до світла.

Приготуватися до евакуації душі, п’ять, чотири, три, два, один.

Мене передають через голови, з рук до рук, немов рок-зірку на концерті. Я пливу. Я лечу до дверей.

Бійцівський клуб мій, кричу я. Я придумав проект «Руїна». Ви не можете мене викинути. Я тут головний. Розходьтеся додому.

Голос лідера відділення горлає:

— Першій парі бійців стати до бою в центрі кола! Негайно!

Я не піду. Я не здамся. Я свого досягну. Я тут головний.

— Викинути члена бійцівського клубу! Негайно!

Евакуювати душу, негайно.

І я повільно вилітаю крізь двері в ніч, холодну й зоряну, і приземляюся на бетон паркінгу. Руки зникають, двері зачиняються за мною, і засув, клацаючи, замикається. У сотні міст збори бійцівських клубів тривають далі без мене.

Досі багато років мені хотілося заснути. Провалитися в сон, забутися в ньому. Тепер спати — це останнє, чого я прагну. Я з Марлою, в її номері 8G у готелі «Ріджент». Якимось чином тут, серед усіх цих зачинених у своїх кімнатках старців і наркашів, мій щораз більший розпач видається ніби нормальним і очікуваним.

— Тримай, — каже Марла, сидячи зі схрещеними ногами на своєму ліжку й видавлюючи з пластикового блістерного упаковання півдюжини збадьорливих пігулок. — Я колись зустрічалася з хлопцем, що мав жахливі кошмари. Він теж боявся заснути.

І що ж сталося з тим хлопцем?

— О, він помер. Серцевий напад. Передозування. Ковтнув забагато амфетамінів, — каже Марла. — Йому було лише дев’ятнадцять.

Дякую, що розповіла.

Коли ми зайшли до готелю, за столиком у вестибюлі сидів портьє, у якого половину волосся було видерто з корінням. Цей чоловік із червоним, у струпах черепом привітався зі мною. Усі пенсіонери, що дивилися телевізор у вестибюлі, обернулися, щоб подивитися, кого ж це портьє назвав сером.

— Доброго вечора, сер!

Просто зараз, я гадаю, він телефонує до якогось штабу проекту «Руїна» й повідомляє про місце мого перебування. Може, в них і настінна карта міста є, на якій вони канцелярськими кнопками відстежують моє пересування. Я немов той перелітний гусак, якого закільцювали й показують у передачі про тварин.

Вони всі стежать за мною, не спускають із мене очей.

— Якщо хочеш ужити всі шість, — каже Марла, — доведеться пхати їх через дупу. Інакше вони пошкодять тобі шлунок.

О, пречудово.

Марла каже:

— Я не вигадую. Пізніше спробуємо розжитися чимось сильнішим. Якимись справжніми наркотиками: «хрестиками», «чорними красунями» чи «алігаторами» [30] Американські сленгові назви препаратів амфетамінової групи. .

Я не пхатиму ці пігулки собі в дупу.

— Тоді ковтай тільки дві.

Куди ми сьогодні підемо?

— У боулінг. Він відчинений цілу ніч, і там не дозволять тобі спати.

Хоч куди ми підемо, кажу я, скрізь мене впізнаватимуть як Тайлера Дьордена.

— Це тому водій автобуса не взяв із нас плати?

Ага. І це тому ті двоє чоловіків в автобусі поступилися нам місцями.

— То що ж ти тоді пропонуєш?

Я гадаю, не досить просто пересидіти в схованці. Нам треба якось позбутися Тайлера.

— Колись я зустрічалася з одним хлопцем, якому подобалося вбиратися в мій одяг, — каже Марла. — Сукні всілякі, знаєш. Капелюшки з вуаллю. Можна тебе перевдягти, і ніхто тебе не впізнає.

Я не перевдягатимусь у жіночий одяг. І не пхатиму пігулки собі в дупу.

— Буває гірше, — каже Марла. — Колись я зустрічалася з хлопцем, який хотів, щоб я вдавала лесбійське кохання з надувною лялькою.

Либонь, і про мене Марла отак розповідатиме.

Колись я зустрічалася з хлопцем, який мав роздвоєння особистості.

— А ще я зустрічалася з хлопцем, який користувався видовжувачем пеніса.

Я питаю, котра година.

— Четверта ранку.

За три години я маю бути на роботі.

— Ковтай свої пігулки, — каже Марла. — Тобі як Тайлеру Дьордену, мабуть, дозволять безплатно поганяти кулі в боулінгу. Слухай-но, а може, перш ніж позбутися Тайлера, ми сходимо на закупи? Ми могли б надбати собі непогану машину. Одягу трохи. Компакт-дисків. У цій всій халяві є позитив.