Чак Паланик - Бійцівський клуб

Мої батьки знають, хто я насправді.

— Тоді чому, — питає Марла, — для когось ти Тайлер Дьорден, а для когось — ні?

Коли я вперше зустрів Тайлера, я спав.

Я змучився, був не при своєму розумі, наче навіжений. Щоразу як я сідав у літак, я хотів, щоб він розбився. Я заздрив людям, що помирають від раку. Я ненавидів своє життя. Я змучився, мені обридла моя робота, обридли мої меблі, і я не розумів, як мені змінити щось у своєму житті.

Хіба тільки покінчити з усім.

Мені здавалось, я в пастці.

Я був занадто довершеним.

Я був занадто досконалим.

Я хотів позбутися цього крихітного життя. Позбутися цієї ролі споживача малесеньких порцій масла, ролі скоцюрбленого пасажира літака.

Позбутися шведських меблів.

Позбутися високохудожніх творів мистецтва.

Я взяв відпустку. Я задрімав на пляжі, а коли прокинувся, побачив Тайлера. На його голе й спітніле тіло поналипав пісок, а мокре волосся пасмами спадало на обличчя.

Тайлер діставав з води нагнане хвилями колоддя й витягав його на берег.

Тінь велетенської руки, ось що спорудив Тайлер. Він сидів у тіні досконалості, створеної ним самим.

А одна мить — це все, чого взагалі можна очікувати від досконалості.

Може, я так і не прокинувся по-справжньому на тому пляжі.

Може, все це почалося ще тоді, коли я відлив на камінь Красномовності.

Коли я засинаю, я насправді не сплю.

За іншими столиками планети «Денніз» я помічаю одного, двох, трьох, чотирьох, п’ятьох чоловіків із підбитими вилицями й зверненими набік носами, що всміхаються до мене.

— Ні, — каже Марла, — ти не спиш.

Тайлер Дьорден — це моя альтер-особистість, яку я сам створив, і тепер існує загроза, що він перебере собі моє реальне життя.

— Точнісінько як мати Тоні Перкінса в «Психо» [29] «Психо» — американський психологічний трилер режисера Альфреда Гічкока. , — каже Марла. — Це так круто! У кожного свої маленькі дивацтва. Колись я зустрічалася з хлопцем, який поробив пірсинг по всьому тілу, і йому все було мало.

Я маю на увазі, кажу я, що коли засинаю, Тайлер бере моє тіло, моє побите обличчя і йде коїти якийсь злочин.

Наступного ранку, знесилений і розбитий, я прокидаюся переконаний, що не спав ані хвилини.

Наступного вечора я лягаю до ліжка раніше.

Тієї ночі Тайлер матиме контроль над моїм тілом трохи довше.

Щовечора я лягатиму чимраз раніше, а Тайлер матиме чимраз більше часу.

— Але ж ти — Тайлер, — каже Марла.

Ні.

Я — не він.

Мені в Тайлері подобається все — його відвага і кмітливість. Його сила духу. Тайлер потішний і привабливий, владний і незалежний. Люди дивляться на нього з повагою і сподіваються, що він змінить їхній світ. Тайлер здатен на це, він вільний, а я ні.

Я не Тайлер Дьорден.

— Але ж ти — це він, Тайлере, — каже Марла.

Тайлер і я ділимо одне тіло, і досі я не знав про це. Коли Тайлер кохався з Марлою, я спав. Тайлер ходив і розмовляв, коли я думав, що сплю.

Усі в бійцівському клубі й у проекті «Руїна» знають мене як Тайлера Дьордена.

І якщо щовечора я лягатиму до ліжка раніше, а прокидатимуся щоранку пізніше, урешті-решт я зникну зовсім.

Я просто засну й ніколи більше не прокинуся.

Марла каже:

— Точнісінько як у притулку для тварин.

Долина собак. Де навіть якщо тебе не вб’ють, якщо хтось полюбить тебе достатньо для того, щоб забрати додому, однаково тебе каструють.

Одного разу я не прокинусь, і Тайлер візьме гору.

Офіціант приносить каву і, клацнувши підборами, йде геть.

Я принюхуюсь. Пахне кавою.

— Припустімо, я повірю в усе це, — каже Марла. — Що ти хочеш від мене?

Мені треба, щоб Марла не давала мені заснути. Ніколи. Тоді Тайлер не зможе забрати повністю контроль.

Коло замкнулося.

Тієї ночі, коли Тайлер урятував їй життя, Марла просила його, щоб він не давав їй заснути всю ніч.

Тієї миті, як я засну, Тайлер візьме гору і станеться щось жахливе.

А якщо я все ж засну, Марла мусить стежити за Тайлером. Куди він іде. Що робить. І, може, вдень мені вдасться вжити заходів і виправити скоєне ним.

Його звати Роберт Полсон, і йому сорок вісім років. Його звати Роберт Полсон, і Робертові Полсону назавжди лишиться сорок вісім років.

У довгостроковій перспективі показник виживання для кожного з нас наближається до нуля.

Великий Боб.

Велетенська бодня сала. Здоровенний бугай, він виконував стандартне домашнє завдання: заморозити й просвердлити замок. Саме так Тайлер вдерся до моєї квартири, щоб потім висадити її в повітря саморобною вибухівкою. Береш аерозольний балончик із фреоном, R-12 — хоча його вже й непросто дістати через усю цю метушню довкола озонових дірок — або R-134a, впорскуєш в осердя замка й чекаєш, доки механізм замерзне.