Чак Паланик - Бійцівський клуб

Начальник каже, що в бізнесі лишається дедалі менше джентльменів і дедалі більше пройдисвітів.

Презентація триває.

Волтер з «Майкрософту» перехоплює мій погляд. Це молодий парубок із рівними зубами й чистою шкірою, із роботою — мрією всіх випускників. Ти знаєш, що через свою молодість він не міг брати участі ні в якій війні. Батьки його розлучились, а як ні, то однаково батька вдома він не бачив. І ось він дивиться на моє обличчя, половина якого чисто виголена, а друга половина — зловісний синець, що ховається в темряві. На моїх губах блищить кров. І, можливо, Волтер думає про вегетаріанську гулянку, на якій він був у минулі вихідні і яка не завдала шкоди жодній тваринці, або про озоновий шар Землі, або про нагальну потребу припинити жорстоке випробовування продукції на тваринах, але це навряд.

Одного ранку я знаходжу використаний презерватив, що дохлою медузою плаває в унітазі.

Ось так Тайлер зустрів Марлу.

Я встаю відлити, і просто серед такого собі наскельного живопису іржею в унітазі бачу оце. Цікаво, про що думають сперматозоїди?

«Що це?»

«Що це таке, склепіння піхви?»

Що тут узагалі відбувається?

Цілісіньку ніч мені снилося, що я граю Марлу Зінґер. Марлу Зінґер, що курить цигарку. Марлу Зінґер, що зводить очі під лоба. Я прокидаюся сам у своєму ліжку, а двері до Тайлерової кімнати зачинені. Двері до Тайлерової кімнати ніколи не бувають зачинені. Усю ніч ішов дощ. Дощечки ґонтової покрівлі пожолобились, покорчились і повідставали, вода протікає на горище, збирається над тинькованою стелею і прокапує крізь дрібні щілини.

Коли дощить, нам доводиться викручувати запобіжники. Світло ніхто не вмикає. У будинку, що його винаймає Тайлер, — три поверхи та підвал. Ми запалюємо свічки й ходимо з ними. Будинок має комори, засклену спальну веранду й вітражні вікна на сходових майданчиках. У вітальні коло еркерних вікон стоять фотелі. Різьблений плінтус-багет вісімнадцять дюймів заввишки вкрито лаком.

Дощ просякає всюди. Усе дерево в будинку набрякає і зсихається, а цвяхи, якими прибите все дерев’яне: підлога, плінтус, віконна лиштва, — цвяхи витягуються й іржавіють.

Звідусіль стирчать іржаві цвяхи, на які запросто наступити чи обдерти об них лікоть, а на сім спалень лиш одна вбиральня, у якій я й знаходжу використаний презерватив.

Будинок чекає чогось: чи то зміни плану забудови, чи то підтвердження заповіту — а відтак його буде знесено. Я спитав Тайлера, як довго він тут мешкає. Тайлер відказав: місяця півтора. Власник, який жив тут за царя Гороха, назбирав цілі стоси журналів «National Geographic» і «Reader’s Digest». Величезні хисткі стоси журналів, що ставали вищими після кожного дощу. Тайлер каже, останній винаймач видирав глянцеві сторінки, щоб складати з них пакетики на кокаїн. Замка у вхідних дверях нема, відтоді як поліція чи, може, хто інший висадив їх ногою. Стіни їдальні обклеєні дев’ятьма шарами здутих шпалер: квіточки під смужечками, смужечки під квіточками, квіточки під пташечками, пташечки під натуральними волокнистими шпалерами.

Сусідів у нас небагато: закрита ремонтно-механічна майстерня, а навпроти — речовий склад завдовжки в цілий квартал. Усередині будинку також є шафа на одяг із семифутовими валками, на які можна намотувати дамастові скатертини, щоб ті не пожмакалися. Ще є шафа на хутряну одіж, з охолодженням і оббита кедровою деревиною. Кахлі у ванній кімнаті розписані малесенькими квіточками — не кожна весільна порцеляна може похизуватися таким гарним візерунком. А в туалеті плаває використаний презерватив.

Я живу з Тайлером уже близько місяця.

Тайлер виходить снідати зі слідами поцілунків — засмоктами на шиї та грудях, а я проглядаю старий номер «Reader’s Digest». Цей будинок — просто чудове місце для торгівців наркотиками. Сусідів нема. На Паперовій вулиці взагалі більше нічого нема, крім складів і паперової фабрики. Із труб папірні смердить пердінням, а від помаранчевих пірамід тирси довкола неї тхне, як від клітки з хом’ячками. Ідеальне місце для торгівлі наркотиками, бо вдень Паперовою вулицею проїжджає сила-силенна вантажівок, а от уночі, окрім мене з Тайлером, на півмилі довкола нікого нема.

У підвалі я знайшов не один стос «Reader’s Digest», і тепер у кожній кімнаті громадиться купка цих журналів.

«Життя в цих Сполучених Штатах».

«Сміх — найліпші ліки».

Стоси журналів — чи не єдині наші меблі.

У найстаріших номерах є кілька статей, де людські органи говорять про себе від першої особи: