Чак Паланик - Бійцівський клуб

Мої губи липкі від крові, яку я намагаюся злизати. А коли ввімкнеться світло, я обернуся до консультантів з «Майкрософту», Еллен, Волтера, Норберта й Лінди, і скажу: дякую за увагу, — а мій рот блищатиме кров’ю, що просякатиме крізь щілини між зубами.

Можна проковтнути близько пінти [15] 1 американська рідка пінта ≈ 0,47 літра. власної крові, перш ніж тебе знудить.

Завтра бійцівський клуб, і я нізащо не пропущу його.

Перед презентацією Волтер з «Майкрософту», засмаглий, як картопляні чіпси на барбекю, усміхається так, наче його щелепа, схожа на ківш екскаватора, — це знаряддя маркетингу. Волтер простягає мені руку, на якій зблискує перстень із печаткою, і мої пальці тонуть у його гладенькій, пухкій долоні. Він каже:

— Страшно подумати, що сталося з тим, з ким ви билися.

Перше правило бійцівського клубу — не говорити про бійцівський клуб.

Я кажу Волтерові, що впав.

Зробив це сам собі.

Перед презентацією, коли я сиджу навпроти свого начальника й пояснюю йому, коли який іде слайд і коли я показуватиму відео, начальник питає мене:

— У які халепи ти вплутуєшся кожних вихідних?

Я просто не хочу помирати красунчиком без жодного шраму, кажу я. Вродливе, пещене тіло тепер уже ні до чого. Лишень погляньте на всі ці машини, цілковито незаймані, так наче щойно з виставкової зали 1955 року. Я завжди вважав, що то цілковитий непотріб.

Друге правило бійцівського клубу — не говорити про бійцівський клуб.

Може статися, за обідом до твого столика підійде офіціант із чорними, як у панди, плямами під очима. І ти згадуєш, що бачив його в минулі вихідні на зустрічі бійцівського клубу, коли здоровезний, як гора, складовий вантажник притиснув йому голову коліном до бетону підлоги й раз у раз гатив кулаками по офіціантовому переніссю з глухим, щільним звуком, який чути було навіть серед викриків натовпу, аж доки офіціант не спромігся набрати в легені повітря й, відпльовуючи кров, прохрипіти «досить».

Ти нічого не кажеш, тому що бійцівський клуб починається, коли його члени збираються, і закінчується, коли вони розходяться. Поза тим його не існує.

Ти зустрічаєш парубійка, який працює в копіювальному центрі. Ти бачив його місяць тому. Цей парубійко забував підшивати замовлення пробивачем чи класти кольорові перекладки між різними стосами копій, але протягом десяти хвилин він був богом, коли вибивав дух із удвічі більшого консультанта по роботі з клієнтами, а потім повалив його й гамселив, доки той не знепритомнів і хлопчина мусив припинити. Це третє правило бійцівського клубу: коли хтось каже «досить» або непритомніє — хай навіть тільки вдає, що непритомніє, — бій завершено. Щоразу, коли ти бачиш цього парубійка, ти не можеш сказати йому, як чудово він бився.

Битися лише сам на сам. Один бій на раз. Битися без взуття й голими по пояс. Бій триває стільки, скільки потрібно. Це решта правил бійцівського клубу.

У бійцівському клубі ми всі не ті, хто в реальному житті. Навіть якщо ти скажеш парубійкові з копі-центру, як чудово він бився, ти говоритимеш до іншої людини.

У бійцівському клубі я — не та людина, яку знає мій начальник.

Після вечора, проведеного в бійцівському клубі, у реальному світі все здається неначе в приглушених тонах. Тебе ніщо не може роздратувати. Твоє слово — закон, і, якщо інші порушують цей закон або ставлять його під сумнів, навіть це не дратує тебе.

У реальному світі я — координатор кампанії з відкликання товарів, який, вбраний у сорочку з краваткою, сидить у темному кутку кімнати, ковтає свою кров і міняє на екрані заголовки й слайди, тим часом як мій начальник розповідає консультантам з «Майкрософту», чому для піктограми він обрав саме цей відтінок, блідо-волошковий.

Перша сутичка бійцівського клубу була між мною і Тайлером.

Раніше, коли я повертався додому злий, усвідомлюючи, що моє життя не йде згідно з моїм власним п’ятилітнім планом, я вдовольнявся тим, що прибирав свою кімнату чи відлагоджував машину. Одного дня я помер би без жодного шраму і лишив би після себе дуже гарні квартиру й машину. Дуже-дуже гарні, доки їх не вкриє пил або не занедбає наступний власник. Нема нічого непорушного. Навіть «Мона Ліза» розпадається на порох. Відтоді як почався бійцівський клуб, у мене в роті хитається половина зубів.

Можливо, річ не в самовдосконаленні.

Тайлер ніколи не бачив свого батька.

Можливо, річ у самознищенні.

Ми з Тайлером далі ходимо до бійцівського клубу разом. Зустрічі тепер відбуваються щосуботи ввечері в підвалі бару, після того як бар зачиняється, і приходить чимраз більше люду.