Чарльз Мартин - Гора між нами

Ешлі засвітила ліхтарик. Долоня моя була вся липка й червона, як і сніг під нами. Я швидко знайшов глибокий поріз на спині коло плеча та знов налаштував голку з ниткою. Поки я зашивав рану, Ешлі тримала пса. Йому мало подобалося, що його штрикають голкою, але він витерпів, поки я наклав усі чотири шви. Добре, що він не може дотягтися до рани зубами. Ешлі відпустила його, собака крутонувся кілька разів навколо себе, потім поглянув на вхід та лизнув мене в обличчя.

— Так-так, молодець, славний пес. Пробач, що я хотів тебе з’їсти. Пробач.

— Що то було? — нарешті почувся голос Ешлі.

— Пума.

— Вона повернеться?

— Гадаю, так.

— І чого їй треба?

— Нас.

Вона заплющила очі й замовкла. Решту ночі ми спали уривками. Наполеон заліз до мене в мішок та скрутився калачиком, але все одно не відводив очей від входу. Я почухав йому голову, і він незабаром заснув. Я підтягнув ближче лук і стрілу та сперся спиною на уламок хвоста. Заснув лише на світанку.

Коли я прокинувся, Ешлі лежала на боку, тримаючи в руці сигнальний пістолет. Наполеон знову стояв коло входу. У снігу трохи нижче за вхід до печери щось причаїлося. Я підповз ближче, узяв лук і вклав стрілу. Блокові луки, може, й здаються складними, але насправді все просто: стрілу випускає курок. Ти маєш лише напнути тятиву, націлитися та натиснути язичок. Той спускає тятиву, і стріла летить у заданому напрямку. Ґровер мав хороший лук — фірми «Метьюз». І хоча його лук був розрахований під довшу руку, я міг з ним упоратися. Тримаючи лук напоготові, я підповз ближче до виходу та побачив, що внизу стрибає біла лисиця. Красивішу істоту взагалі складно собі уявити. Я затамував подих, напнув тятиву, прицілився та натиснув курок. Стріла пройшла приблизно за п’ять сантиметрів від лисиці, і та чкурнула в ліс.

— Що там? — спитала Ешлі крізь міцно стиснуті зуби. Вона так стисла пістолет, що пальці побілішали.

— Схибив. Вона була надто близько.

— Як ти міг схибити, якщо вона була надто близько? Ти ж казав, що вмієш стріляти.

— Стріла пройшла зверху.

— А що воно було?

— Лисиця.

Справи в нас кепські.

Дивно було жити в будинку, який зберігав стільки тяжких та прикрих спогадів. А ти лише всміхнулася та сказала:

— Дай мені півроку й дозволь геть усе тут переробити, і в тебе з ’ являться нові спогади. Крім того, — ти взялася руки в боки, — берег океану та означення «безкоштовний» роблять цей дім просто чудовим.

Так що ми перефарбували стіни, замінили кахлі та переінакшили все, що могли. Будинок набув зовсім іншого вигляду. Батько полюбляв цупкі штори, темні кольори, тьмяне світло та самотність. Його дім радше скидався на печеру. А ти обрала м ’ які блакитні кольори, повісила на вікна ролети, які можна було повністю забрати нагору, поставила скляні двері. У будинку було чути шум океану. Ми чи не щоночі засинали під ритмічний звук хвиль.

А пам ’ ятаєш ту аварію? Я лишився працювати допізна, бо два «кадилаки» з натовпом пасажирів зіткнулися з вантажівкою. Наша реанімація була вщент забита пацієнтами, і я ніяк не міг піти додому. Усі лікарі лишились, аж поки стан кожного пацієнта не став стабільним. Я був страшенно зморений і думав про те, яке ж коротке людське життя. Лише мить відділяє нас від купи залізяччя, з якої рятівники вирізатимуть наші тіла. Я раптом збагнув, що сприймаю життя як щось буденне: я ж бо прокидаюся вранці та думаю, що достоту так само прокинусь і завтра. А це не конче так.

Я прийшов додому близько третьої ранку. Океан ось-ось мав вибухнути штормом. Вітер здіймав хмари піску, які разом з дощем боляче кусали шкіру. Хвилі збурювали піну та розбивались об берег зі страшенним гуркотом. Одразу було зрозуміло, що на нас чекає сильний приплив.

Я стояв за скляними дверима й дивився на хвилі. Ти прокинулася та спустилася до мене в шовковому халатику.

— Як ти?

Я розповів, що сталося. Розповів про свої думки. Ти підійшла ближче, закинула мою руку собі на плечі та обійняла мене за пояс. За кілька хвилин небо розітнула блискавка.

— Ти мені дещо винен, і я хотіла б це отримати.

Дивна відповідь на мою спробу поділитися своїми переживаннями. Мене це навіть роздратувало.

— І що ж? — дещо грубо спитав я.

Визнаю, я просто бовдур у тому, що стосується емоцій. Мені й досі соромно. Мабуть, ти вже давно хотіла про це поговорити, однак я нічого не помічав. Тепер, згадуючи ті часи, я розумію, що ти протягом кількох місяців подавала мені безліч сигналів, але я був надто занурений в роботу, щоб їх помітити. Ти терпляче чекала, а я тільки й казав: «Дай мені лишень закінчити навчання».