Чарльз Мартин - Гора між нами

Ешлі прокинулася від запаху їжі.

— Можна мені трошки? — прошепотіла вона, поводивши носом у повітрі.

Я відірвав невеличкий кавалок, перекинув кілька разів з руки на руку, щоб остудити, та простяг їй. Ешлі повільно з’їла весь. За кілька хвилин вона трошки підвелася, спираючись на лікоть, і я підіткнув їй під спину спальник. Під очима в неї запали глибокі тіні. Я відірвав іще шматочок.

— Мені наснився паскудний сон, — повідомила Ешлі, жуючи м’ясо.

— Давай, здивуй-но мене.

— Наснилося, що мій рейс із Солт-Лейк-Ситі скасували, але якийсь милий незнайомець запросив мене полетіти з ним на приватному літаку в Денвер. Я погодилась, і десь над непролазними лісовими хащами у нашого пілота стався серцевий напад. Літак розбився, я зламала ногу. З їжі ми мали лише якісь горішки та каву. А потім на нас напала пума.

— Милий? У школі ми казали «мила» про дівчат з багатим внутрішнім світом, знаєш?

— Ти не схожий на інших лікарів, яких мені доводилося зустрічати. Найдивнішим у цьому сні є те, що я взагалі погодилася сісти у літак з незнайомцем. Навіть із двома. Що я собі думала? — Вона похитала головою. — Мені взагалі треба переглянути свій підхід до ухвалення рішень.

— Розкажеш потім про свої успіхи, — розсміявся я.

Я знов оглянув її ногу. Сама Ешлі не хотіла на неї дивитися. І добре, бо видовище було не з приємних.

— Добре, що ти знову її не зламала. Кістка ледь почала триматися вкупі, а тут твої нічні витівки. Не певен, що ти щось тут зрушила, але набряк страшенний.

Обличчя Ешлі було бліде та спітніле. Я знову прикопав її ногу в сніг і трохи змінив положення шини, щоб покращити кровообіг. Наостанок я зігрів її стопу на своєму животі.

Решту дня ми бенкетували шашликом з пуми, запиваючи теплою водичкою. Я зрідка додавав сніг до її ноги та пильно стежив за кількістю рідини, що вона споживає. Вона вже десять днів лежить, та ще в умовах браку кисню — я всерйоз непокоївся, що почнеться інфекція чи атрофія. Сумніваюся, що її організм зможе подолати те чи те.

Щойно моє тіло отримало білок, я почав розтирати її здорову ногу: щоб покращити загальний кровообіг, але не ворушити пошкоджену ногу. Протягом дня я постійно нарізав «пум’ятину» тоненькими шматками та розвішував їх навколо вогню. Кілька разів доводилося виходити по дрова — шукати їх мав уже далеченько. Поступово я приготував усе м’ясо, яке тільки можна було зрізати з кісток. Вийшло небагато і не сказати що смачно, але бодай щось. М’ясо — то є білки. Білки — це енергія. А енергія являє собою можливість забратися звідси, бо, маючи запас їжі, мені не доведеться кожного дня полювати.

Десь по обіді обличчя Ешлі нарешті набуло хоч якогось кольору. А головне — її очі знов мали нормальний вигляд.

Години за дві до заходу сонця я визирнув назовні й побачив Ґровера, що так і зостався лежати на боку, наче перекинута статуя. Я взувся та сказав Ешлі, що скоро повернуся. Вона кивнула. Коли я повз до виходу, вона раптом схопила мене за куртку й потягла до себе. Я на мить спинився, а потім нахилився до неї. Доторкнувшись теплими вологими губами до мого лоба, вона прошепотіла:

— Дякую.

Я кивнув і майже рефлекторно відзначив, як у неї запали щоки. Це не дивно, беручи до уваги постійний холод, тривалі періоди шоку та голод. Вона скидалася на привид.

— Ешлі, чесно, я не знаю, де ти знайшла сили вчора вночі. Таку витримку я бачив лише раз у житті, — я відвів погляд і торкнувся долонею її чола, перевіряючи, чи немає гарячки. — Завтра вранці ми підемо. Ще не знаю, куди саме, але точно подалі звідси.

— Що, першим рейсом? — усміхнулася вона, відпускаючи мою куртку.

— Саме так. Купив тобі квиток у першому класі.

Потому я виліз назовні. Уперше за десять днів не відчував ані голоду, ані холоду. Узагалі почувався якось дивно. Наче щось змінилося — але я ніяк не міг збагнути, що саме. Ось я почухав підборіддя — і до мене дійшло: я всміхаюся.

А пам ’ ятаєш наших черепашок? Цікаво, як там у них справи? Де вони зараз? Як далеко їм удалося відплисти? Чи дісталися вони берегів Австралії? А особливо цікаво, як там твій маленький друг.

Пам ’ ятаю, як ти поплескала мене по плечу та прошепотіла:

— Ти це чуєш?

Ми натрапили на самицю, яка саме викопувала у піску ямку для своїх яєць. Щоб не налякати черепаху, ми тихенько залізли на дюну поруч і лягли стежити за нею. Копала вона чимало, а потім увійшла у стан, побідний до трансу, й почала нести яйця. Їх було, мабуть, близько сотні. Нарешті закінчивши цей процес, вона закидала яйця піском, підповзла до води та зникла у хвилях.