Чарльз Мартин - Гора між нами

Гадаю, ти просто вирішила, що час брати бика за роги. Ти зробила крок убік та розв ’ язала халатик. Він легко впав долі, а ти пішла до нашої спальні. На порозі ти озирнулася, і світло від свічки в спальні вихопило половину твого обличчя.

— Я хочу дитину. Просто зараз.

Я дивився, як ти зникаєш у спальні в нерівних спалахах світла. Моє віддзеркалення у шибці точно хотіло сказати мені: «Який же ти телепень». Я зайшов до спальні та опустився коло ліжка навколішки.

— Пробач мені …

Ти всміхнулася, кивнула й потягла мене до себе.

За якийсь час ти вже тихо лежала в мене на грудях, і я відчував, як на мою шкіру капають твої сльози. Пам ’ ятаю твою стомлену усмішку. І пам ’ ятаю, як я відчув, що таке справжнє кохання. Ти подарувала мені всю себе. Усю цілком, до самозабуття.

І цей твій подарунок торкнувся найглибших частин моєї душі. Це не можна висловити вголос. Там немає таємниць. Там є лише я і ти — тільки ми.

Я розплакався, наче п ’ ятирічний.

Уперше я не відчував себе коханим і не відчував, що кохаю. Я бачив саму суть цього почуття. Кохання, якому не заважає моя емоційна безпорадність. І це ти показала мені його. Та ніч стала чимось особливим. Усе горе та втрати, що їх я зазнав, і ця радість наших з тобою життів — вони злилися в одній миті і … Я все життя хотів любити — любити так, щоб не відчувати болю. Не відчувати втрати матері, не відчувати розчарування батька.

І тоді, у ту ніч, я вперше відчув свободу. Я вперше вдихнув на повні груди. Я ціле своє життя бився у хвилях та піні, намагаючись виринути на поверхню, але якась невидима рука утримувала мене під водою. А ти — ти розігнала хвилі, підняла мене над піною й наповнила собою моє серце.

Я спробував пересунути Ґровера, але його тіло замерзло сидячи. Голова схилилася набік. Однією рукою він і досі тримав штурвал. Очі заплющені. Ешлі відвернулася — не змогла на нього дивитися.

Я відірвав шматок крила та повалив на нього Ґровера. На цих імпровізованих ношах мені вдалося виволочити його назовні та підтягти до каменя, навколо якого було найбільше котячих слідів. Тут я посадив Ґровера на землю, сперши спиною об камінь. Повертаючись назад, я рахував кроки — вісімнадцять.

Узявши лук, я вклав стрілу, прицілився у сніжний намет десь за півметра від Ґровера та натиснув спуск. Цього разу я влучив точно. Відстані вистачило, щоб стріла встигла вирівнятися, але не надто далеко — я зміг як слід прицілитися.

Наполеон бігав між мною та Ґровером. Через рану він почав помітно шкутильгати.

— Не переживай, малий, — я поплескав його по голові, — йому нічого не загрожує.

Собака заспокоївся та повернувся в нашу печеру. Паскудне місце. Треба вшиватися звідси. Але є дві проблеми. По-перше, я не маю сил. Завтра їх буде ще менше, а післязавтра тим паче. По-друге, я виріс на Західному узбережжі. У нас там повнісінько пум, і я добре знаю, що вони можуть. У мене немає жодного бажання просидіти тут іще кілька днів у постійній напрузі.

Я заліз у літак. На обличчі Ешлі блищали сльози.

— Що ти робиш? — у голосі чути істерику.

— Полюю.

— А Ґровер у тебе що, за приманку?

— Саме так.

Відповідати вона не стала.

— Та, якщо все піде за моїм планом, з ним нічого не трапиться.

— За твоїми планами нічого не справджується ще з Солт-Лейк-Ситі.

Тут мені нічим крити — вона має рацію. Я просто кивнув. Але ж не можу я просто сидіти тут і чекати, поки пума по нас прийде. Ґровер нам допоможе з нею впоратися. Можливо. Якщо все буде згідно з моїм планом, то Ґровер ніколи й не дізнається, як саме він допомагав. Ну а якщо ні — він все одно вже мертвий. А я поховаю його, перш ніж Ешлі побачить, що сталося.

Решту дня ми майже не розмовляли. Як і вночі. І наступного дня теж. Пішла друга доба без нормального сну. Я вже був на межі своїх можливостей. І Ешлі теж.

Похолоднішало. Не знаю наскільки, але мороз вже боляче щипав голу шкіру. Хмари затулили місяць — стало погано видно. Мені конче потрібне світло, бо без нього не бачу прицілу. Опівночі засніжило. Украй хотілося спати — я почав іноді зомлівати. Крізь снігову завісу я бачив силует Ґровера. Судячи з кількості снігу, що тепер його вкривав, випало ще сантиметрів сім.

Гадаю, я міцно заснув, бо смикнувся, коли прокинувся. Наполеон лежав поруч, низько прихиливши голову до землі. Він не зводив очей із Ґровера. Над тілом старого щось схилилося. Щось велике. Метрів зо два в довжину. Руки в мене заклякли, але я примудрився напнути тятиву та прицілитися. Останнє було майже неможливо — непроглядна пітьма.