Нам конче потрібна їжа.
Я прив’язав лук до рюкзака, закинув його на плече та виповз назовні. Світало. Повітря було сухе та морозяне, і мій подих повільно обертався на блискучі кристали льоду. Коло входу я все затрусив свіжим снігом — якщо наш гість прийде, я знатиму. Потім я зав’язав свої снігоступи, дістав компас, намітив собі орієнтир десь за півкілометра та рушив у дорогу. Оскільки я не міг подивитися на ландшафт ізгори, без компаса я просто як без рук.
Наступні три години я намічав нові орієнтири та продирався крізь снігові намети. Погода була суха й морозяна, і сніг не лип, але доводилося постійно затягувати непромокальні гетри. Перше озеро, до якого я дійшов, було повністю вкрите льодом. Я обійшов його по колу та знайшов ви́ток — невеличкий струмок, який не замерзав на зиму. Вода була дуже чиста та здавалася майже солодкою. Ризиковано пити таку холодну воду, але, якщо зважити, що я активно рухався, я вирішив дозволити це собі. Та і сеча у мене стала чистою — добрий знак.
Я пішов вниз за течією струмочка й десь за півтора кілометри після чергового повороту ліворуч натрапив на глибоку затоку під великим каменем. Береги ховались у глибокому снігу. Узагалі я не вельми розраховував на свої рибальські навички, та й руки в мене надто задубіли, щоб щось робити вправно. Насправді не знаю, чого риба стала б клювати на цю мушку — вона ж не дурна та знає, що в такому холоді ніяка мушка не виживе.
У Ґроверовій куртці була пляшечка білкової лососевої ікри — невеличкі червоно-помаранчеві намистинки. Я нанизав одну таку на гачок, прив’язав його до ліски та опустив під воду. За двадцять хвилин — жодної рибини. Я зібрався та пішов шукати більше озеро.
Ще за милю я знайшов його і повторив усе те саме. Щоправда, з таким самим результатом. Хіба що цього разу я побачив тіні, які ховалися під камінцями. Багато тіней. Значить, риба є. Як же примусити її клювати? За тридцять хвилин я перетворився на льодяник, а результату й досі нуль. Я страшенно змерз, зголоднів і стомився, тому спакував речі та вирушив шукати інше озеро. За невеличким пагорбом я знайшов ще один струмок. Щоправда, на такій висоті та зі зламаними ребрами той пагорб ледь не вбив мене. Я витратив калорії, які не міг собі дозволити втрачати. Цей струмок був ширший — може, вдвічі, — але не такий глибокий. І я знов побачив ті самі тіні. І теж досить багато.
Я знайшов годящий камінь, струсив з нього сніг та влігся долілиць. Уява вже малювала форель на грилі, і в мене потекла слина. Я витяг ручну сітку Ґровера з кишеньки та повільно опустив її у воду під «ікринкою». Єдина проблема — лютий холод. Руки вмить задубіли, що не так вже й погано. Хоч боліти перестали.
Звісно, тіні відразу ж утекли, але згодом почали повертатися. Кілька рибин повільно підпливли до наживки та почали її кусати. Я підняв сітку — теж дуже повільно, — і витяг з води сім рибинок з палець завбільшки. Навіть не знаю, як мені це вдалося. Мабуть, вони від холоду теж не надто спритні. Я поклав свою здобич на сніг подалі від води та сховав руки в кишені, щоб трохи відігріти. Потім сокирою я відрубав невеличку гілочку, причепив сітку до неї — щоб не занурювати у воду руки — та таким чином упіймав іще кілька рибинок. Увесь свій налов я з’їв — лишив тільки голови.
Трохи відновивши сили, я знов заходився «рибалити». Десь за годину, коли сонце почало хилитися до обрію, я порахував здобич: сорок сім рибинок. Цього вистачить нам обом на сьогодні й завтра. Повертатися було трохи легше: я йшов по своїх слідах, а за день сніг став твердішим, і я менше провалювався. Десь на півдорозі я спинився трохи відпочити та вирішив спробувати лук. Щоб напнути тятиву як належить, мені довелося вивести її аж до самого обличчя. Ребра викручувало від болю. Націлившись на стовбур ялинки з руку завтовшки десь за 18 метрів від мене, я випустив стрілу. Вона пройшла в п’яти сантиметрах від стовбура та зникла в глибокому снігу. Викопував я її хвилин п’ять — вона міцно встряла в землю. Як показав експеримент, швидко стріляти з лука я не міг — але й те добре. І хоч у стовбур я не влучив, одначе стріла пройшла дуже близько. І це вже непогано.
Нашого плато я дістався після опівночі. Хай як дивно, видно було добре. Останні півмилі до літака я йшов дуже обережно, пильно роздивляючись навколо. Нікого живого я не побачив, але сліди поблизу входу свідчили, що цього разу гість підійшов ближче. Майже біля входу між слідами з’явилася рівна западина — мабуть, звір повільно підповз до входу та якийсь час там лежав. Імовірно, він пішов звідси просто переді мною. І не менш імовірно, що він тепер лежить десь недалеко та чекає.
Читать дальше