Чарльз Мартин - Гора між нами

Ти двадцять чотири години без упину записувала щось на диктофон, не випускаючи його з рук ані на мить. Ти завжди добре знаходила спільну мову з дітьми, і ти «узяла мене з собою» до дитячої лікарні. Я слухав, як ти заходиш у кожну палату, вітаєшся з кожним малим, звертаєшся до нього на ім ’ я, жартуєш, шукаєш плюшевого ведмедика, граєш у відеоігри чи одягаєш ляльок. Ти без жодних роздумів легко переходила на один рівень з дитиною, і насправді це ти навчила мене «лікарської тактовності». Діти бачили в тебе диктофон та розпитували, що ти таке робиш, а ти заохочувала всіх їх поговорити зі мною. Я їхав та слухав їхні високі голоси, сповнені надії та веселощів. Я не знав, які в них були діагнози, але за їхніми голосами здогадатися було легко. Як неважко було й зрозуміти, як же вони за тобою сумуватимуть. Потім ти пішла в магазин та почала шукати продукти за списком. Після продуктового я вирушив з тобою по нові туфлі та обирати комусь подарунок. А ще — у перукарню на стрижку, де твій майстер скаржилася, що від її хлопця жахливо тхне. Коли вона на мить відійшла привітати якогось клієнта, ти прошепотіла в диктофон: «Якщо вона думає, що її хлопець тхне, треба порадити їй побігати з тобою». Потім ми завітали на педикюр, де майстер порадила тобі поменше бігати, бо у тебе великі мозолі. Відтак ми пішли на сеанс у кіно, і ти звеліла мені заплющити очі, бо персонажі цілувалися.

— Хоча ні, можеш не заплющувати. Ти краще цілуєшся. А тут хлопець якийсь бридкий.

Після кіно ти підійшла до дверей жіночої вбиральні:

— А ось тут тобі доведеться почекати, бо сюди можна лише дівчатам.

Я їхав по шосе в Алабамі, коли ти вирушила повечеряти до нашого улюбленого ресторанчика, де ласувала лаймовим пирогом:

— Звучить смачно, еге ж?

Звісно, смачно. Так би тебе і з ’ їв.

— А тепер відкривай коробку та діставай великий пакунок з написом «десерт».

Почекавши, доки я дістану пакуночок, ти додала:

— Відкривай, тільки обережно.

На мене чекав шматок такого самого лаймового пирога.

— Думав, я забула про тебе? Авжеж!

Я припаркувався, і ми разом їли пиріг. А відтак ти повернулася додому та зайшла в нашу спальню, де я спав, ніг під собою не чувши. Ти лягла поруч, провела рукою по моєму волоссю та почухала мені спину.

— Я лягатиму спати, поруч із тобою. На жаль, тобі доведеться почекати, аж поки ти не дістанешся нашого будиночка на березі океану. Я тебе міцно обіймаю. До речі, ти страшенно худий, тобі треба набрати трохи ваги. Забагато працюєш.

Наступні кілька хвилин я чув лише твоє дихання. А потім ти прошепотіла:

— Бене … десь багато миль тому … десь між «тоді» й «зараз» я віддала тобі своє серце … і я не хочу його назад, чуєш? Ніколи.

Я кивнув.

— І не треба кивати дорозі! Кажи вголос! Чуєш?

— Чую, — всміхнувся я.

Знову падає сніг. Ешлі дуже боляче, і вплив висоти вже очевидний. Треба терміново спускати її вниз, інакше вона тут помре. Знаю-знаю … Та, якщо я не спробую, помремо ми обоє.

Так, і про Ґровера я пам ’ ятаю. Треба його поховати, але не маю сили. Загалом сніг уже його поховав … А ще там у скелях живе щось, що мене вкрай турбує. Треба відпочити.

Вітер дужчає. Коли дме з півдня, рештки фюзеляжу видають низький свист — ніби хтось дує на горлечко пивної пляшки. Схоже на потяг, який ніколи не приїде.

За допомогою компаса я намагався визначити, у який бік нам іти, але тут навколо лише гори, та й квит. Якщо я зараз схиблю з напрямком, то … то справи кепські. Дійсно кепські. Мені хотілося б сказати всім, що Ешлі квапилась додому … Аби тільки вони знали … Проте є ймовірність, що вони ніколи про це не дізнаються.

Я прокинувся на світанку. Усе тіло боліло, я був наче з похмілля. Сили стало лише на те, щоб перевернутись на інший бік та накрити обличчя спальником. Наступного разу я прокинувся вже в обід. Вилізти зі спальника здавалося неможливим. Я взагалі не пам’ятаю, коли міг би проспати цілу добу, якщо не брати до уваги день після катастрофи. Мабуть, нарешті вичерпався адреналін. Ешлі майже не ворушилась уві сні. Голод, падіння в літаку та постійний біль наклали на нас свою руку. Майже під захід сонця я примудрився вилізти з мішка. Рухатись було неймовірно боляче — мені боліло геть усе, без винятків.

Ранок сьомого дня. Вогонь давно згас, але одяг устиг висохнути. Я радо вдягнувся в сухе, зібрав речі в рюкзак, знов запалив вогонь (щоб Ешлі зігрілася) та розтопив для неї трохи води. З усієї сили я намагався не дивитись на Ґровера.