Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

– Вставай, вставай, Набуліо!

Мати сказала «Набуліо», саме так вона називала сина в дитинстві. Слухняний, він швидко підвівся, його очі були сухі, тільки сяяли білим блиском, немов їх наповнили замерзлі сльози.

– Я йду! – сказала мати. – Я, мій сину, ніколи не покину тебе. Я піду за тобою всюди, мій найкращий, найлюбіший сину!

– Мамо, я піду сам, – гучно і твердо мовив імператор. А оскільки вже боявся, що був надто суворий, додав: – Будьте певні, мамо, я повернуся, ми ще побачимось!

Він брехав, і про це знали обоє, – і мати, і син.

Мати підвелася, пішла до дверей, ще раз озирнулася, обняла сина за шию, поцілувала його в чоло. Двері відчинилися, мати вийшла, імператор провів її до сходів, але, відколи до неї підступили придворні дами, вона вже не озиралася. Дивлячись, як мати спускається сходами, – випростана, з міцною спиною, владними плечима і твердою ходою, – він гукнув їй услід:

– Прощавайте, мамо!

Мати зупинилася, озирнулася, стоячи на передостанній сходинці, і проказала:

– Прощавай, мій сину!

Імператор швидко розвернувся, пішов у кімнату покійної імператриці, в кімнату з небесно-блакитною стелею, і досить довго постояв перед широким ліжком. Воно було майже не менш добрим, ніж материне лоно, і тільки ці два блаженства існували для нього: лоно матері і ліжко коханої, а ще, мабуть, третє, ще не пізнане, але вже недалеке: обійми смерті, давнього доброго брата. Була пізня ніч, уже засірів ранок, коли імператор пішов до своєї кімнати, скинув мундир, одягнув коричневий кітель, круглого капелюха, сині штани, пристебнув шпагу й вийшов із замку крізь задні двері. Надворі перед порталом чекав народ і кричав невтомно й нещадно: «Хай живе імператор!» Імператор хвилину постояв. Крик гримів, владний крик владного народу. Перед головними дверима чекала порожня коляска, щоб народ вважав, ніби імператор сідатиме саме там. Нічні цвіркуни сюрчали дедалі тихіше, вставав могутній переможний ранок. Уже щебетали перші птахи. Імператор, немов утікаючи від сонця, похапцем сів у карету. Тепер він уже не озирався. Сам засунув фіранки на вікнах карети.

– Уперед! – гукнув він твердим голосом, і карета рушила.

Колеса рипіли з тихою мукою, а осі стогнали людськими голосами.

Імператор заснув у кареті. Сонце, як і в усі попередні дні, зійшло золоте і могутнє. Невдовзі ранок був уже таким гарячим, як полудень. Колеса карети рипіли, а осі стогнали. Троє чоловіків, які супроводили імператора, мовчали. Дивилися на сонне обличчя імператора. Воно було блідо-жовтим, вуста інколи розтулялися, видніли білі рівні блискучі зуби, лунало тихе зітхання, вуста затулялися знову. Шибки потихеньку опустили, бо духота в кареті була нестерпна. Від свіжого вітерцю імператор прокинувся. Розплющив великі ясні очі, провів рукою по чолу, якусь мить відчужено й безпорадно дивився на своїх супутників, наче не впізнавав їх. Потім усміхнувся їм, немов щоб примиритися з ними, запитав, чи довго він спав і де вони тепер.

– Коло Пуатьє, – відповів генерал Беккер.

Пуатьє – ще далеко до узбережжя! Імператорові не терпілося, він хотів якнайшвидше дістатися берега.

– Поспішімо, месьє! – сказав він. – Я тужу за морем. Я хочу бачити море, хочу бачити море!..

Чоловіки мовчали, здивовані й трохи перелякані. Слова імператора видалися їм дивними, вони занепокоєно перезирнулись. Імператор помітив занепокоєність своїх супровідників. Засміявся:

– Не дивуйтеся, – заговорив він, – що я тужу за морем. З мене вже досить землі. Доля має справді дешеву фантазію, мов якийсь нікчемний поет. Я народився серед моря і хочу знову побачити його. Я б хотів побачити знову й Корсику, але цього не станеться. Але море, месьє, кожне море нагадує мені Корсику.

Жоден супровідник не зрозумів до ладу, що він мав на увазі, але всі радісно прислухалися. Імператор добре бачив, що вони анітрохи не зрозуміли його. Як далеко я вже відійшов від людей, думав він. Ще тиждень тому вони розуміли кожен порух мого пальця, кожен погляд, кожен рух моїх вуст, а тепер уже не розуміють моїх виразних слів. Їм треба, думав він далі, казати зовсім прості речі. Тому, хоча цієї миті йому аж ніяк не хотілося, з люб’язності мовив:

– Будь ласка, нюхальний тютюн!

Йому подали відкриту табакерку, він узяв тютюн, довго і з удаваною насолодою втягував запах і закрив табакерку. Він уже хотів віддати її, як раптом глянув на вічко. Там був усміхнений мініатюрний портрет імператриці Жозефіни, усміхнене любе обличчя, смагляві широкі щоки, шляхетні вигини великих червоних вуст. Ясніла струнка і міцна шия, з декольте спокусливо і вабливо визирали гарненькі груди. Імператор ретельно оглянув табакерку, провів рукою по вічку, підніс її до очей, потім до вуст і проказав: