Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Імператорові лишилося тільки попрощатися, а потім піти геть далеко, де який-небудь вітер, ласкавий або неприязний, занесе його кудись. Він був готовий, щоб його занесло бозна-куди, ба навіть тужливо чекав цього. Треба тільки швидко попрощатися: з братом, донькою, друзями. Тепер лишилося ще найтяжче прощання: з матір’ю.

Імператор вибрав для цього прощання найтемнішу кімнату в домі – бібліотеку. Материні очі давно вже недобачали й боялися світла. Мати прийшла надвечір, спираючись на двох придворних дам, у супроводі слуги імператора, в чорному вбранні, без прикрас. Коли вона зайшла, здавалося, ніби в кімнаті стало ще темніше. Мати видавалася такою високою і сильною, дарма що її підтримували, такою могутньою, хоча її обличчя було маленьким, блідим і виснаженим, що одразу виповнила все приміщення похмурим віддихом своєї ураженої гідності. Вона поширювала тіні. Здавалося, ніби вона прийшла не попрощатися з живим сином, а вже поховати мертвого. Ніжне ясне золото книжкових обрізів навколо на полицях потьмяніло, і в кімнаті стало ще темніше, а темно-зелені портьєри на стінах чорніли на очах. Сяяло тільки бліде обличчя матері, світилися тільки її темні великі підсліпуваті очі. Мати махнула рукою – слуга зник, за ним і придворні дами. Тепер уже тільки сам імператор підтримував матір. Її треба було провести заледве п’ять кроків до широкого темно-зеленого фотеля, але імператор бажав, щоб цей шлях ставав дедалі довшим, ще слабший за матір, він щокроку зупинявся, коліна йому підгиналися, рука тремтіла. Мати йшла по праву руку від сина, лівою рукою він узяв ліву руку матері й раз по раз цілував її. То була велика дужа рука з довгими міцними пальцями, з тоненькими зморшками на пучках і страхітливо білими нігтями, вище відчувався кістлявий і м’язистий зап’ясток із грубими синіми венами на поверхні. Як часто ця рука карала його і пестила й, навіть караючи, ще пестила! Імператор знову став маленьким хлопчиком, зникли бурхливі й криваві роки його слави і страхітливості, тільки вигляд материної руки робив його знову малим і юним, і тепер він зрікався трону, і то щоразу, коли підносив до вуст материну руку. Коли імператор обережно всадовив матір на стілець, його лікоть на коротку мить зачепив її пишні груди, по руці пробіг дрож, дійшов звідти до серця, воно затремтіло, то був блаженний трепет, як і колись, блаженний трепет дитини на грудях матері. Мати височіла над ним, він видавався собі малесеньким, присунув собі стілець до фотеля, хоча йому здавалося, ніби він має сісти на ослінчику коло її добрих ніг. Тепер імператор сидів дуже близенько навпроти матері, їхні коліна майже торкалися, мати у фотелі видавалася щоразу більшою, з дедалі вищою гордістю та піднесеністю, а імператор дедалі меншав, він майже скоцюрбився, голова впала йому на груди.

– Дивись на мене, – сказала мати глибоким сильним голосом і простерла руку, піднявши пальцем підборіддя сина, щоб він глянув угору. Імператор послухався, підняв на мить голову, але одразу знову опустив її, його плечі здригалися. Мати простерла руки, він ткнувся головою в її коліна. Материні пальці стали гладити синове волосся, спершу повільно, потім дедалі сильніше і швидше, вона чесала волосся пальцями, відчувала з материнською насолодою, як воно стовбурчиться, і знову пригладжувала його, гладила тім’я, нахилилася й поцілувала сина в голову. При цьому міцно тримала його за плечі, наче боялася, що він втече від неї. А він анітрохи не хотів тікати, йому хотілося б лежати так довіку на доброму материному лоні, на чорному-чорнющому вбранні. Руки матері блукали по його голові, десять добрих материнських пальців, високо вгорі материні вуста щось казали давньою мовою його батьківщини, він не розчув, що саме, та й не хотів, йому досить було давно знайомого звуку того голосу, материнської, рідної мови. Часто, дуже часто, думав він, годилося б лежати отак, головою на колінах матері! Навіщо він сидів в усіх сідлах, навіщо промчав крізь усі країни, якщо так добре покласти матері на коліна голову, натомість усі сідла та бойовища убогі, трони також, а корони завдають страждань, голова сина має лежати на колінах матері. Він вийшов з її лона (як давно це було, сорок шість років тому!), він панував над світом, він міг би тепер одразу вмерти, отак, як лежить отут, і немов повернутись у материне лоно. Задля нього, задля імператора загинуло багато тисяч людей, багато тисяч синів могли б тепер, як і він, умоститись на материних колінах. Імператор не ворушився, лежав тихесенько, і мати, на мить перелякавшись, мовила: