Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

– Я хотіла ще раз побачити вас, – мовила графиня.

Ще недавно її обличчя було маленьким і витонченим, як і багато років тому, коли він познайомився з нею. Тепер вона видавалася худою, змарнілою і виснаженою. Як швидко змінюються жінки, надто ті, які люблять і страждають! Колись ніжний срібно-білястий пушок укривав її білі маленькі щоки, солодкий мох, на якому спочивали його вуста. Тепер щоки були голі, пусті й запалі. Губи утворювали вузьку сувору щілину.

– Ваша Величносте, – сказали ті вузькі скупі вуста, – я хочу попросити вибачення.

– Аж ніяк, аж ніяк, за що, навіщо? – вигукнув імператор.

– І все ж, – мовила графиня, – я саме тому й приїхала і повинна сказати вам про це. Я повинна сказати вам про це, – повторила вона.

– Гаразд, будь ласка! – майже нетерпляче погодився імператор. Він знав усе, що вона хотіла сказати йому.

Графиня мовчала, злякавшись його нетерпіння. Вона до всього ретельно підготувалася, а тепер усі слова зникли й розвіялись. Вона навіть плакати не могла.

Імператор підступив до графині, лагідно взяв її за руки, наблизив свої великі ясні очі до її обличчя і сказав:

– Ви хотіли признатися мені, що не завжди любили мене. Я знаю це вже давно. Ви любили тільки Польщу, свою батьківщину. Ви прийняли мою любов, щоб визволити Польщу. Тільки потім ви трохи навчилися любити імператора. Правда? Ви це хотіли сказати мені?

– Це ще не все! – скрикнула вона.

– Що там іще?

– Ваша Величносте, я люблю вас і досі! – майже затято відповіла графиня й підняла обличчя. – Я люблю вас і досі, тільки вас, а не мою батьківщину і не імператора. Хоч куди ви підете, я хочу бути з вами.

Імператор відступив назад. Помовчав хвилину, потім сказав суворо і ясно, голосом, яким звик розмовляти з солдатами:

– Ідіть, графине! Коло мене небагато місця. Будь ласка, ідіть. Я й досі вас люблю. Я ніколи не забуду вас. Я й досі люблю вас.

Імператор дививсь, як вона пішла гордо і твердо, на струнких міцних ногах, які він любив, відважною ходою, від якої ворушилось усе тіло, а тендітні слабкі плечі видавались по-королівськи штивними і сильними.

Імператор думав про те, що став суворим. Але ж то була єдина жінка, про яку він знав, що вона зрозуміла його і любила його суворість. І добре розуміла й те, що він не зміг би довго перебувати з нею. На мить прислухався. Почув схлипування за дверима і заспокійливий голос своєї доньки Гортензії.

Велике нетерпіння охопило імператора, він уже й години не хотів лишатися в замку. Він виконав свій закон і невдовзі заквапиться назустріч новим обріям. Він звелів покликати брата, своїх друзів Бассано, Флао, Лавалета.

– Я хочу вибратися звідси! – гукнув він. – Де чекає корабель? Де паспорти? Куди я, зрештою, можу їхати? Я хочу геть, геть!

– Вороги вже тут, – спокійно відповів генерал Лавалет. – Пруссаки стоять у Бурже.

– А англійці?

– Ще жодного не бачили! – відповів генерал.

Імператор раптом вийшов із кімнати. Четверо чоловіків мовчки приголомшено перезирнулись. Перше ніж хтось вимовив слово, імператор уже повернувся зі шпагою та в чоботях з острогами, в мундирі єгеря.

– Я стримаю їх! – закричав він так гучно, що забряжчала люстра. – Накажіть сідлати коней! Я стримаю їх! Я можу все, французькі солдати можуть усе! Ідіть і скажіть тим месьє, що я хочу повноважень стримати пруссаків. Мені вже не треба корони. Я вже не імператор. Мені потрібна одна дивізія! Я командир дивізії!

Потім замовк. Усі мовчали й заціпеніли, тільки люстра тремтіла і бряжчала. Знадвору долинув спів солдатів, які проходили повз. Виразно пролунала команда «Стій!», яку дав офіцер, потім пристукнули чоботи. Солдати повернулись обличчям до замку. «Хай живе імператор!» – проревіли вони.

– Отже, виїжджаємо завтра вранці! – наказав імператор.

Ні! Завтра вони не поїхали. Тільки-но чоловіки вийшли з кімнати, імператор уже знав, що йому ніколи не дозволять стати командиром дивізії. Відстебнув шпагу і жбурнув на стіл. Гукнув слугу і наказав зняти з себе чоботи і мундир. Він сам собі видався вкрай сміховинним, його порив був суто хлопчачий, це була наче давня мрія, марнославна мрія: той, хто програв велику битву як імператор, уже не здобуває перемогу в малій як полковник або генерал. Він розумів це і мовчав, коли йому повідомили, що йому заборонено захищати місто. Париж уже чекав ворогів, імператор давно знав про це, хоча надворі й далі гукали: «Хай живе імператор!». Париж уже чекав ворогів і короля, тож вигуки на вулиці насправді начебто й не лунали, були тільки відгомоном історії. Ті вигуки були мов театральні. Їх адресували не йому, живому Наполеонові, а вже мертвому та увічненому.