Евгений Положий - Риб’ячі діти

Давайте поговоримо мовою цифр. Чи знаєте ви, скільки людей у нашому місті (двісті тисяч населення) звернулися до травмопункту лише за півроку зі скаргами на укуси? 996! Але, як свідчать опитування, лише кожен п’ятий звертається до лікарні в разі нападу бродячих собак. Уявіть собі повну кількість постраждалих! І серед них – діти, жінки, інваліди, велосипедисти, люди похилого віку. Вони не звертаються до травмопункту лише з однієї причини – щоб не зв’язуватися з нашою медициною, гірше якої насправді є тільки наша ментовка. Мені неприємно вбивати тварин. Я не отримую від цього задоволення. Але я отримую задоволення від думки, що захищаю людей від лиха. Місто має належати людям, а не псам, – такий закон природи, закон сучасних кам’яних джунглів.

Особисто я не тримаю вдома ніяких тварин, не маю потреби, та й самотньому чоловіку важко приділяти необхідну увагу будь-кому. Парадокс, правда ж: можливо, причина самотності полягає лише в небажанні приділяти комусь увагу? Але я дуже добрий: можу просто так, наприклад, подарувати щось живе, типу рибок, дитині; двох от, до речі, вже подарував доньці своєї коханки: золоту і сріблясту. Золоту назвав Голда Мейєр, сріблясту – Джон Сілвер, хоча насправді вони обидві – дівчатка. Дві самки в один акваріум потрапили випадково, мене навіть у звірячому магазині попереджали, що в одному акваріумі вони не уживуться, і чим більшими вони виростатимуть, тим збільшуватиметься ризик, що одна заб’є іншу.

Вовик, наш водій з обличчям людини, яка завжди голосує за діючу владу, якою б вона не була – комуністи, фашисти, лібералісти чи націоналісти, – чекає на мене в службовому «Арі». «Ара» – так ми називаємо наш мікроавтобус. Проте «мікроавтобус» – то гучно сказано, звичайна тридцятирічна розвалюха «ЕрАЗ» (Єреванський автозавод, про всяк випадок), всередині якого гострих і твердих металевих кутів більше, ніж на голові мого заступника. За кожним директором комунального підприємства міста, а їх двадцять п’ять, закріплена машина і водій. Ви скажете, що це не економно, що міському бюджету і так бракує коштів, а я скажу, що на транспорті сильно не зекономиш. Немає сенсу економити на паливі й зарплатні, коли лише на ремонтних дорожніх роботах мер має кілька мільйонів на рік. А парковки, а стоянки, а ЖКГ, а транспорт? Коли вісім років тому я став депутатом, то перше, про що подумав – наше місто шалено багате і дуже щасливе. Бо тільки багате місто може витримати такий тягар відкатів і хабарів. І я не засмутився тоді, навпаки, а зрадів – значить, є ще у нас резерви, не все втрачено. Тобто така система склалася, що все всіх влаштовує, можна навіть сказати, що хабар став національною ідеєю, і якби його можна було б якось зобразити графічно, то місце йому – на державному прапорі країни. Він цементує схід і захід, інтелігенцію і чиновництво, селян і робітників, це вам не комунізм якийсь сраний, ця ідеологія куди міцніша, хабар – це наш закон вільного ринку.

На вулиці приємно – не холодно, не тепло, дуже волого – люблю таку погоду. Чорний асфальт, прибите нічними опадами чорно-жовте листя – для середини листопада краще й не придумаєш. «Ара» жере багато бензину, зате в салоні ми прилаштували столик, за яким на мене чекають Вовик, Борька Ілліч, баба Люба – вся наша бригада вибухлонебезпечних собаколовів. Перше сидіння – для мене. Бо я – бос (бос – барбос). Я підкреслюю це весь час не тому, що марнославний, просто хочу донести до вас одну просту річ – на мені лежить величезна відповідальність за долю рідного міста. В сорок шість це розумієш якнайкраще.

– Собак узяли?

– Авжеж, босе!

– Яких саме?

– З крайнього вольєра, як і домовлялися. Оту рижу, потім двох чорних близнюків – злі, як чорти, ледь упоралися, і Білявку.

– Вистачить?

Ілліч знизує плечима, мовляв, хто ж його знає. І то правда, таке дивне завдання у нас вперше, тож нехай, хоча білу довгу суку мені трохи шкода. Ми так довго на неї полювали, що вона достойна поваги, чесне слово. Та й як спіймали, за яких обставин, і де спіймали, це ж просто легенда – в кабінеті мера. Розкажи кому – ніхто не повірить, скажуть – маячня, і матимуть рацію, але то чиста правда, клянусь! Там стільки народу товпилось, що навіть захочеш збрехати – не дадуть, тож, зважаючи на публічність акції, довелося білу суку тимчасово усипити і забрати на базу. Ми не стали її добивати одразу, назвали Білявкою за білосніжний колір шерсті, відгодували трохи, інколи у нас трапляються такі от припадки безпідставного гуманізму, проте, беручи до уваги історію з мером, дай Бог йому здоров’я, і подарунковими цуценятами, залишитися в живих вона шансів не мала. Ростик Куций, мерів дружбан, за цей час дзвонив кілька разів, дуже цікавився, але мені, як не дивно, було шкода вбивати псину просто так за чиїмось бажанням. Білявка відрізняється від інших вуличних собак, в її очах – щось інше, ніж зазвичай в очах тих, кого ми знищуємо, – голод, голод, нічого іншого, крім голоду і страху. Білявка також часто у нас сиділа на голодному пайку, але ніколи не накидалася на їжу, навіть не брала їжу доти, поки я сам не починав щось їсти; нікого іншого не визнавала, особливо не любила Ілліча та бабу Любу, гарчала на них, але ніколи не лякалася ні палки, ні каменюки. Стояла, нахиливши голову, дивилася спідлоба, але не сіпалася, не скиглила і не ховалася від ударів. Тому коли Ілліч сказав, що вони хочуть взяти Білявку для відкриття крематорію, серце моє несподівано сіпнулось. Але здоровий глузд професіонала тут же прошепотів: «Ти не маєш права ні до кого звикати, заради наших дітей! Ми – захисники міста, ми – як міліція, а всі бродячі собаки – поза законом, тож ми маємо право застосовувати будь-які методи для знищення!» Думаю, Ілліч хоче умертвити Білявку, виходячи саме з цих-таки міркувань. Так проявляється його клопіт за мене – він найжорстокіший серед нас, аж навіть інколи занадто, однак справу свою знає добре. Та, напевне, і саме життя знає, бо він найстарший, йому під шістдесят. Кажуть, він працював колись на бойні і в податковій, але не певний, наскільки це правда, а сам ніколи не питав, знаю лише, що почуття гумору він має дещо специфічне. Зараз у Ілліча живе донька з онуком – пішла від чоловіка та таке інше, онуку – півтора роки. Дітей у цьому віці дуже легко чомусь навчити. Так Ілліч, який все життя свою бабу тихо зневажав, навчив хлопчика показувати, як бабуся какає. Прийде хтось до них у гості, а дідусь і каже: «Тарасику, а покажи-но нам, як бабуся какає!» І хлопченя присідає, стискає кулачки, червоніє від напруги і крекче так: кге-кге-кге!