Евгений Положий - Риб’ячі діти

Ми проїжджаємо стару фортецю, точніше, те, що від неї залишилося. На кожних виборах кожен кандидат у мери обіцяє зробити з неї привабливий туристичний об’єкт, але після кожних виборів фортеця як розвалювалася, так і продовжує розвалюватися. Кілька підприємців хотіли відкрити там пивний ресторан, питання навіть виносили на виконком, але, чесно кажучи, ми заблокували. Фортеця – наше улюблене місце для полювання. Тиждень-два ми підкидаємо туди їжу, а коли собаки звикають, то закриваємо великими щитами, збитими з дощок, виходи і женемо зграю на «номери». Як пейнтбол, тільки стріляєш не кульками з фарбою, а смертельним зарядом. За дві-три години так набігаєшся по стінах та руїнах, що з ніг валишся! Потім Вовик і Ілліч збирають трупи псів і знімають з них шкури. Це заборонено, але ж і такі полювання заборонені, однак, хто б там що не казав, а користі з них більше, ніж біди – хлопці віднесуть шкури людям, які пошиють з них прекрасні зимові шапки і чоботи. Звісно, я маю з цього зиск, але ж це краще, ніж тупо красти гроші з бюджету, погодьтеся, хоча одне одному не заважає. Шапки і чоботи дуже теплі, в основному, їх купують рибалки, для зими краще й не придумаєш. Сиди собі на льоду, посьорбуй горілочку та дрочи мормишку.

Чотири собаки, яких сьогодні зранку вбив Ілліч, – це замінники прем’єрного небіжчика для крематорію, якого губернатор святково повинен відправити в піч, бо мама його мами ще не готова, як жартують люди. Тим не менше, все повинно виглядати натурально, по-справжньому, і в цьому я з губернатором погоджуюся. Тут немає місця обману, неправді, зайвим сентиментам. Думаю, Білявці в деякому сенсі навіть пощастило, все ж таки сам губернатор відправить її у вогонь, а це значно краще, ніж з тебе здеруть шкіру на шапку; мало кому з собак дістається такий привілей. Так що я навіть вдячний Іллічеві за таку далекоглядну послугу, крім того, маю, як бос, оцінити його особисту пожертву і поступку, бо шапка з Білявки вийшла б гарна. Це говорить лише про одне – людина мене дуже поважає і в нас дуже гарний колектив.

Ми нарешті на місці. Натовп вражає кількістю. Щоправда, тут, в основному, бюджетники: вчителі, працівники комунальних підприємств та виконкому, їх, як завжди, нагнали для масовості – нехай по кретиноскопу бачать, скільки багато народу начебто зібралося подивитись на губернатора. Моя, колишня вже, щоправда, дружина, дивлячись новини, завжди зауважувала, що ті, хто там стоять зранку, – це ж ті самі люди, що дивляться по недолугому регіональному телебаченню новини ввечері, тож для кого весь цей цирк, незрозуміло; але ж де зараз та моя екс-дружина? Ну, що вона розуміється на піарі, дурна баба?! Тай у житті, як виявилося, теж не розуміється, от і залишилася самотньою, та й ще з такої роботи звільнилася, ну хто її розумною назве? А так гарно все складалося: жили разом, працювали разом, я – бос, вона – бухгалтер, дім – повна чаша, відповідно; ну що ще потрібно?

Натовп реально великий. Окремою групою, мерехтливим колом, обговорюючи останнє підвищення пенсій, гомонять ветерани ВВВ та праці, бачу навіть двох героїв Радянського Союзу, їм уже глибоко за дев’яносто, вони ледь стоять, тримаючись за ціпки. Баба Люба, яка завжди в курсі справ, стверджує, що на присутності ветеранів та інших пенсіонерів безкомпромісно наполягла фірма-інвестор, яка вклала кошти в будівництво крематорію. Ну, так би мовити, щоб охопити цільову аудиторію. Старі стоять, похитуючись на вітру; поруч із квітами в руках – школярі. Малеча померзла, але вчителі нікого не відпускають далеко – з хвилини на годину має примчати губернатор. Вважаю, дуже правильний педагогічний хід – хай привчаються поважати старших та начальство, беруть приклад з наших мужніх ветеранів, вчаться терпіти і чекати, для успішного життя в нашій країні – це найголовніший фактор. Ми виходимо з «Ари», намагаючись залишитись непоміченими, з чорного входу заносимо мертвих собак у синіх мішках для сміття до ритуальної зали, де біля печі стоїть візок, на який ми їх і вкладаємо. Чекаємо разом із усіма. Проходить десять хвилин. П’ятнадцять. Натовп під пильним оком працівників облдержадміністрації і міліції покірно мовчить і лише переминається з ноги на ногу. Терплять всі: вчителі, школярі, ветерани. Нарешті люди бачать кортеж, радісно і жваво шикуються в шеренги. З машини, чорного джипу «Міцубісі», з’являється він, справжній герой нашого часу. Через скляні двері крематорію бачу, як він рухається: швидко, впевнено – високий, чорнявий, з орлиним носом і твердим чіпким поглядом – все бачить, все помічає; в розстебнутому темному пальті, червона краватка майорить на вітру і застрибає на плечі, але він мчить вперед, торуючи шлях дорогими гостроносими туфлями з шкіри когось-то там екзотичного: в адміністрації шофери жартують, що в губернатора, як у коштовної іномарки – по тисячі баксів на кожній нозі. Охоче вірю, що не з нашого собачки у нього туфлі пошиті. Губернатор – молодий і енергійний, біля нього купа радників та помічників, які начебто, як говорять знаючі люди, дуже круті й розуміються на пропаганді: ми з губернатором у кретиноскопі снідаємо, обідаємо, вечеряємо, ми його промовами про президента закусюємо і з ними обома лягаємо спати. Для ліжка, як по мені, це не найприємніша компанія, але якщо потрібно, то, значить, потрібно – не хочеш, то не дивися, правильно ж? Тож тепер і два чорнявих злих пси-близнюки, і руда довгошерста сука, і Білявка послугують благородній справі підвищення рейтингу губернатора – він скаже, як завжди, яскраву промову трохи ламаною українською, яку потім покажуть усіма місцевими телеканалами і віддрукують у всіх газетках, публіка зааплодує, губернатор натисне кнопочку, переріже стрічечку – і труна поїде в піч, де собачки згорять в новому і веселому вогні, а потім представник похоронної фірми, яка нам за клопоти заплатить по п’ятсот гривень кожному (мені – тисячу), привселюдно згорне їхній попіл в урну, яку губернатор, за сценарієм, підійме над головою, наче кубок переможця спортивних змагань. От такий у них оригінальний сценарій заходу. Тривалість – година, якщо губернатору не стукне в голову піти поспілкуватися з ветеранами, які якраз будуть зайняті роздумами про вічне та розгляданням рекламних буклетів фірми «Скорбота» про переваги спалювання над закопуванням. Але нас це вже не обходить. Сьогодні ми – надважливі виконавці, і нам приготували святковий стіл, тож хай собі обговорюють переваги ініціатив президента над запереченнями опозиції та переваги крематорію над цвинтарем, а ми підемо собі обідати. І хай нам Бог допомагає!