Евгений Положий - Риб’ячі діти

– Шановні наші ветерани! – нарешті забрязкав у погано налаштований мікрофон натужний голос губернатора. – Піііііііііі!!! Пііііііі!!! – відповів мікрофон. Губернатор підняв здивовано брови і постукав пальцем по ньому. Скільки б разів він не виступав, стільки разів мікрофони і пищали, незважаючи на нову коштовну звукову апаратуру, придбану за незлі гроші. – Дорогі наші сивочолі ветерани! – нарешті пікання припинилося. – Ви звикли дивитись смерті в обличчя! – При останніх словах ветерани нервово засовались по асфальту. – Хай сьогодні, як і завжди, з захватом та великою повагою дивляться на вас школярі, наше підростаюче покоління, і беруть з вас приклад, пам’ятаючи про ваш подвиг. Всі ви знаєте, що наша область, наша країна стрімко розвивається… І ось – черговий доказ, черговий результат роботи уряду… – Тут губернатор взяв невеличку паузу, бо ветерани і школярі зовсім втратили стійкість рядів. – Піііііііі! – відгукнувся на паузу мікрофон. – Пііііііііі!!! – Тут губернатор уже вирішив не ризикувати і швидко сказав про успішну боротьбу з фашизмом, що не припиняється ні на секунду, не менш успішне залучення іноземних інвестицій, а також показав народу живого інвестора – маленького темненького італійця, який, як і більшість італійців, виявився дуже життєрадісним і симпатичним, хоча, не розуміючи української, вельми напружився, почувши слово «фашизм», очевидно, це викликало недоречні, суто апеннінські, асоціації з крематорієм. Тим не менш, жваво посміхаючись, Бруно С… – анетті (повністю прізвище ніхто не розчув, та й сенс?) промовив для народу кілька приємних слів: «Сі! Сі! Бравіссімо! Юра-а! (так звали губернатора) Граціа! Чао!» – але погляд його натомість зосередився на високій, яскраво нафарбованій блондинці. «Як так могло статися, що в цій країні стільки неймовірних красунь?!» – задавався він, здивований, риторичним запитанням; риторичним, бо запитання про походження краси не потребують відповідей, будь то краса природи, мистецтва чи людини. Закінчивши свою коротку емоційну промову, Бруно зробив крок назад і вліво, ховаючись за широкі плечі губернатора, але блондинку з поля зору не випускав.

В третьому ряду фаланги школи № 15 п’ята праворуч у рожевій шапці стояла першокласниця Оля Усенко. Дівчинка, як і інші діти, дуже змерзла, але, на відміну від однокласників, намагалася слухати губернатора уважно – можливо, він щось повідомить про її давно зниклу собаку Білку, бо мама сказала, що губернатор знає геть все на світі. Її мама Свєта прийшла на відкриття крематорію, добре підготувавшись зовнішньо, і сподівалася на яскраве продовження – Петро вперше за два роки побачень запросив її на колективний святковий обід. Вона роззиралася навколо і слухала виступаючих, але не вдавалася в тонкощі заяв та гасел, тож іноземець, попри малий зріст, мамі Свєті сподобався більше за всіх – говорив мало, емоційно; енергійний, на відміну від інших, стояв на прохолодному вітрі без пальта, лише в елегантному синьому костюмі, одразу видно – темперамент, гаряча кров, хоча сам по собі і дрібненький.

Оля сподівалася, що в зв’язку з тим, що мама Свєта сьогодні так нафарбувалася, ввечері її з братиком відправлять до бабусі, яка, хоч і сварилася часто, не примушує читати вголос вірші на кухні і обіцяла в разі підвищеної слухняності подарувати песика. Песик би Олі дуже не завадив, бо дядько Петро останнім часом часто залишався на ніч в їхній квартирі, і Оля всерйоз розмірковувала на тему, де спатиме, коли повернеться, татко, і робила висновок, що, зважаючи на те, що з мамою тепер спить дядько Петро, татко спатиме з нею та братиком у дитячій, що не могло її не тішити – татко завжди розповідав дуже веселі історії про пригоди португальських звіряток, тож песик би йому припав до вподоби: вони б разом ходили гуляти, а татко придумав би і про нього якусь смішнючу історію. Про всіх них разом – нову смішнючу історію!

Учителі, тітоньки переважно за п’ятдесят, неймовірно суворі й серйозні, змінюючи вираз обличчя від похмурого до дуже похмурого, нервово курсували вздовж шеренг школярів, час від часу осмикуючи найбільш неслухняних і говірких. Одного з таких неборак на прізвисько Колобок класний керівник щойно мало не відтаскала за вухо – хлопчина кидався паперовими кульками в однокласниць, тож вчителька кричала на нього зараз так, як вміють кричати лише професійні педагоги з тридцятирічним стажем роботи в школі – тихо шиплячи, щоб ніхто не чув, але всі ті слова, наче бомби, розривалися в глибині свідомості (і підсвідомості) неслуха.