Евгений Положий - Риб’ячі діти

Ранок – то час скоринок, твердих і запашних. Бо всі збираються – і скоренько йдуть.

Коли на світанку мене будить гавкіт собак, я ще декілька хвилин лежу на підлозі й не ворушуся. Я слухаю, як у відчинене вікно, здіймаючи штори, осідлавши вологе повітря, вриваються голоси цих прекрасних чотириногих істот.

Ще декілька митей я розмірковую над тим, який недосконалий світ – і протягом дня до негативних думок про недосконалий світоустрій не повертаюсь.

Примружуюючи очі, я подумки встаю, щоб подивитися у вікно – так легше уявити сніг на сусідніх дахах. Він там лежить, не сумнівайтеся, але з підлоги його не побачити. Сніг, і сам сірий, втомлено відбиває небо, низьке, безсонячне вже третій місяць.

Птахи чорними крапками розсипані по небосхилу; дроти електромереж – чорні лінії пташиних залізниць; самотні стовбури дерев, в яких сховалася і спить до кращих (теплих) часів різноманітна комашня.

Я завжди прокидаюся на світанку. Мені не потрібно чекати на кращі часи – у мене індивідуальне опалення, дуже рентабельна річ. Слухаючи шалений гавкіт псів, я роздивляюся фотокартки на стіні – зранку, в напівсутінках, я завжди роздивляюся фотокартки. Іншого часу на таке дивне заняття я не маю. Проте, брешу: інколи п’яним я також роздивляюся фотокартки. Тут найцікавіше – дивне відчуття відстороненості, яке виникає після великої дози алкоголю. Коли я роздивляюся нашу весільну світлину зранку – я роздивляюся саме нашу з дружиною весільну світлину. Коли ж я роздивляюся цю ж саму світлину увечері «під мухою» – я роздивляюся особисто свою весільну світлину. Відчуваєте цю ніжну різницю, намацуєте її своїми грубими душами? Тому я часто бухаю – саме так я розшукую себе на світлинах минулого (жодного разу ще не бачив світлину майбутнього). Ну, як часто: вважаю, що двічі на тиждень до втрати пульсу – це майже ніщо у порівнянні з вічністю, в інші ж дні – виключно символічно, для підняття життєвого тонусу. Інколи мене відвідує запитання: чиє весілля я побачу на світлинах, якщо зроблю мікст – тобто змішаю час і рідину і нап’юся з самого ранку? Саме це мені й кортить весь час зробити, але я остерігаюся наслідків. Тож, як тільки я вийду на пенсію, то це буде перше, що я вчиню зі своїм життям.

Пси нарешті замовкають, їхній гавкіт завмирає десь над річкою і повільно опускається разом із сирим туманом у воду. Спокійний, як Брюс Лі, я уявляю, як голови псів із закритими очима пливуть по темній воді – буденний апокаліпсис кожного дня. Пора вставати. Для покращення настрою я уявляю сонце і риб, які весело пірнають в червоних протуберанцях, і хвилі холодного забуття зникають. Зникають, щоб повернутися під вечір.

Вода з потворним запахом гнилих труб нагадує про існування пекла значно істотніше, ніж релігійні проповіді. Запах зубної пасти, знайомий з дитинства, нагадує лікарню – перебування там також можна порівняти з пеклом. Хоча ні, в пеклі все чесно: накоїв – велком, а чорти створені для того, щоб катувати наші грішні душі, іншого від них годі й чекати.

У мене ніколи не боліли зуби, немає жодної пломби, хоча маю вже повні сорок шість років. Так, я вже довго живу. Якби я потрапив на ринок рабів у Давньому Римі, мене б продали дуже дорого і гарному хазяїну – грамотні люди завжди вибирають коней і рабів по зубах. Дивно, що я все досі пам’ятаю: запах дитячої зубної пасти, нашу лікарню, текст зі шкільного підручника про рабів – я ніколи про це не думав спеціально, ні з ким не обговорював. Але так відбувається кожного ранку: коли прокидаєшся, щось таке виникає в голові, якісь дивні спогади, видіння, відголоси щойно забутих снів, нещодавно забутого життя. Я ще нікому про це не розповідав, але думаю, тут кожен із нас має що додати.

Три-чотири присідання, сім-вісім нахилів, десять відтискань від підлоги, декілька спеціальних вправ для хребта – необхідний щоранковий мінімум. Душ, гоління. У ванній я маю велику перевагу перед більшістю людства – мені не потрібно мити та сушити волосся, бо я абсолютно лисий. Як коліно. Як Коліна, якщо пам’ятаєте такого відомого футбольного італійського арбітра. Дивлюся на себе в дзеркало – я лисий, довгий і білий. Як білок. Зовсім ще молода шкіра. І ніжна, як казала та студенточка, особливо на дупі, хе-хе. Термометр за вікном демонструє плюс три. Вологість, як завжди, висока. Я не закурюю сигарету навіть після філіжанки кави. Не тому, що у мене є сила волі, просто чотири роки тому організм, міцно схопивши за серце, сказав: «Петре, мені боляче!» З тих пір мені часто сниться сон: я сиджу в компанії друзів і з задоволенням димлю сигаретою; але практично я пробував курити з тих пір, як кинув, лише один раз і то по великій п’янці. Зрештою, я зрозумів, як це прекрасно – не курити. Після чого кинув ще раз, так би мовити, вже на рівні свідомого рішення. Тобто виявилося, що позбавити себе сумнівного задоволення – не таке вже й складне завдання, але при умові, що ти отримуєш на заміну інше задоволення. Уявіть, що «некуріння» – це також процес, як і куріння себто, але ви отримуєте задоволення від «не куріння» значно більше, ніж від куріння. Тобто задоволення від чистого повітря, непрокурених речей, від непрокуреної кімнати, від свіжого запаху з рота, від непотрібності вишукувати хвилинку на перекур – превалює над задоволення від диму спочатку хоча б на рівні теорії. Насправді це все, що потрібно. Я назвав це «ефектом превалюючого задоволення».