Евгений Положий: Риб’ячі діти

Проте мають мешканці Постройки й радощі та слова, що об’єднують їх. Наприклад, слово «відпочивати». «Відпочивати» – не значить читати, дивитись телевізор, лежати, спати. «Відпочивати» – значить саме відпочивати, тобто пити горілку до повного окосіння, бо інакше оту втому від дітей, дружини, чоловіка, родини, роботи, людей взагалі та життя окремо ніяк не перемогти. Ніяк. Відпочити від метушливого існування на цій землі можна лише так – випавши із нього шляхом вживання енної кількості алкоголю, тобто перманентно висмоктуючи саме життя, його сутність, з каламутної пляшки буднів.

Певне, з часом за допомогою колективного підсвідомого й знайшлося це єдине вірне слово, що мало уточнити, узагальнити та окультурити процес – не бухаємо, не п’ємо, не щось там ще, а саме – відпочиваємо. І коли люди на запитання: «Що ви зараз робите?» – відповідають саме так, влучно і коротко, той, хто запитує, безпомилково розуміє, чим насправді зараз активно зайняті його друзі. Країна втомилася, країна відпочиває – це наш повноцінний, нічим не затьмарений український уїк-енд.

А діти тим часом удома ховаються в шафи або чемодани, граються в пісочницях на вулиці – і ростуть. Пляшка пива і сигарета в руці, як і в інших мамульок-подружок на дитячому майданчику, пару матюків в якості виховного моменту – і всі діла. Оля насправді не знала, що означає вислів, який так часто повторює мама: «Олю, йди нах… звідси!» – проте мала підозру, що мама чимось незадоволена і сердиться. В принципі, це й не дивно, і у вісім років зовсім не обов’язково знати значення всіх дорослих слів, наразі достатньо розуміти загальний сенс, тим більше, що, як правило, коли мами поверталися з магазину з пивом, «нах…» йшла вся пісочниця, починаючи з галасливого дворічного Васі з незмінною червоною лопаткою в руці, якою він, якщо необхідно, заплющивши оченята, відчайдушно відбивається від усіх навколо, й закінчуючи тихим трихрічним Миколкою в жовто-брудному картузі з синім якорцем, який, якщо вже б’є, то так, що супротивник із диким плачем падає з ніг. Це важливий момент: тут кожен ізмалечку має відпрацьовувати свою техніку і тактику ведення бою, в залежності від характеру та фізичного розвитку, бо вміння вчасно «дати в бубен» – єдиний життєствердний філософський елемент, який щонайкраще цементує стосунки без зайвих слів та сентиментів та згодом гарантує відносно впевнене та гонорове життя в якій-небудь місцевій підлітковій банді. Тож стусани давно стали єдиним прийнятним, більш того, конче необхідним елементом виховання; на маму, яка не лупцює свою дитину, тут дивляться з підозрою – чи не задумала чого поганого; тут панує суворий закон виховання безжальних воїнів асфальтових підворіть і неблагородних лицарів гоп-стопу.

Поки мами бухають пиво і курять, доглядаючи за надто рухливими «чемоданчиками», татки, яким пощастило з працевлаштуванням, тяжко і вперто працюють на заводах, що, обступивши Постройку щільним кільцем, коптять трубами небо і поки що дають можливість заробити на молоко, горілку та хліб. Ці заводи старі, наче динозаври, але сумлінно видають на-гора стратегічну продукцію: труби, насоси, вузли для атомних станцій та газопроводів; проте їхній останній льодово-економічний період наближається до кінця з небаченою швидкістю, незабаром ці рептилії ХХ сторіччя вимруть, їхні рештки поріжуть на металобрухт і відправлять в Туреччину на переплавку, а поки туди їздять на змагання по засмаганню, наче випробовуючи древній анатолійський вогонь на довговитривалість, найбільш знана частина працівників підприємств: начальники цехів, профспілкові активісти, родичі різнокаліберних керівників. Щоб уповільнити відмирання промящерів та збільшити власні прибутки, і старигани «червоні директори», і новітні господарі заводів молоді олігархи щороку звільняють тисячу-півтори народу, конвертуючи їхній нереалізований робочий час в свої новенькі банківські картки, які золотисто-весело виблискують на кіпрському сонці, точніше, вони золотисто-весело виблискують на будь-якому сонці, та й без сонця також виблискують, коли володарі впевнено дістають їх з портмоне або кишень. Саме тому-то тепер Олин татко демонструє вміння зварника п’ятого розряду не за місцем прописки і проживання, а в далекій Португалії в місті з такою українською назвою – Брага, навідуючись додому на новорічно-різдвяні свята хіба що, але, на жаль, не цього року. Татко тепер також має банківську картку, що весело виблискує на пекучому португальському сонці, і нові погляди на життя, і нових друзів, і нові мрії, бо давно підмічено, що нові мрії найчастіше з’являються разом із новими друзями.