Евгений Положий: Риб’ячі діти

Біле цуценя, ще сліпе, тремтіло всім тільцем і кусало материн сосок беззубим ротом. Дивно, але з соска раптом вичавилася біла крапля, і навколо – Ірина Василівна так яскраво це відчула, начебто тут доїли корову, начебто вона знаходилася не в холодній буцегарні з мертвими собаками, а в теплому хліві – розійшовся запах свіжого парного молока. Цей міраж тривав мить. Ірина Василівна похитнулася, схопилася за шию і закашлялась від запаху і подиву. Цуценя заскавчало ще раз – довго, вимогливо.

Швидше за все, ця крапля материнського молока і вирішила долю цуценяти, наче якийсь знак, вигук, оклик, що в буревіях і безумствах останніх трьох діб подав їй Господь. «29 (двадцять дев’ять)», – записала Ірина Василівна в акті, акуратно поклала документи до сумки, звідки, звично намацавши легку тканину, тонким пасмом витягла блакитно-картату кишенькову хустинку і завернула в неї цуценя. Двадцять дев’ять. Годинник показував рівно восьму.

У виконкомі вона стояла в черзі першою, тож швидко здала папери, тобто виконала свій службовий обов’язок – бригада не залишиться без премії, тепер можуть поринути в свої алкогольні мандри хоч до Восьмого березня. Східцями, ігноруючи ліфт і можливі зустрічі та запитання, Ірина Василівна піднялася на третій поверх, мимохідь вітаючись із похмурими чиновниками, які сьогодні перший день після свят вийшли на службу. В приймальній мера присіла на стілець і швидко, на коліні написала заяву про звільнення за власним бажанням, хоча секретарка, дебела дівка на прізвисько Інфузорія з декольте по пупа, дуже заперечувала і наполягала, що потрібно писати на ім’я безпосереднього керівника, та не Ірині Василівні пояснювати, на кого і як писати правильно заяви, вона на цьому «собаку з’їла – і не одну» (це був популярний жарт в їхньому середовищі), тобто вона знала, що за правилами пише не за адресою, проте не могла втриматись, не мала вже сил повертатися до бригади, шукати Петра, підписувати, пояснювати, бачити його, щось знову пояснювати. Якось звільнять, еге ж? І я так думаю. Цуценятко, відігрівшись, ожило, тихо скавчало із сумочки, і присутні в приймальні, в тому числі й перший заступник міського голови, дебелий, твердоголовий навіть на вигляд дядько із пузом, що стирчало з-під дорогого костюма на півкімнати («Як він із дружиною кохається, йому не заважає?» – чомусь подумала вона) з цікавістю озиралися на неї, на сумочку, проте все байдуже – крапля молока, що стікала по рожевому мертвому собачому соску, розсунула її свідомість так, що кругом виднілося тільки поле і небо, і саме життя з’явилося перед нею у весь свій зріст із такою ясністю, з такою простотою, що навіть перехотілося йти до церкви.

Все одразу стало напрочуд зрозумілим – білим, глибоким і порожнім.

Перший заступник розвернувся, і краватка, що майже горизонтально спочивала на череві, наче вказала їй тупим яскраво-червоним кінцем правильний напрямок – двері.

В жіночому туалеті на п’ятому поверсі, сирому і неохайному, де категорично заборонено курити, але всі, в тому числі Ірина Василівна, курили, як паровози, дочекалася, доки жіночки догомонять про свята, олів’є та шампанське, про хрещених та дітей/онуків, інші сімейні справи, підійшла до вікна, поклала на тьмяне прохолодне скло руки, притулилася лобом; дістала із сумочки бінокль, звичним жестом протерла оптику і довго дивилася вдалечінь на стару церкву з банями, які змінюють колір у залежності від настрою неба і пори дня та року з блідо-синього на яскраво-зелений і навпаки. Роздивлялася звично тріщину, що тривожною блискавкою миготіла на дзвіниці – з минулого разу (а пройшло, здається, всього десь два місяці?) тріщина збільшилася на півметра, не менше. Цікаво, цю небезпеку хтось, окрім неї, зауважує? Тріщину на дзвіниці Ірині Василівні показав начальник управління у справах релігії, тепер уже колишній – він підбивав до неї клинці (підбивав-підбивав, та не підбив), а звідки він сам дізнався, невідомо. Можливо, потрібно сходити до священика, бо саме цю стіну, як стверджував екс-кандидат у коханці, як на долоні, видно тільки з вікна жіночого туалету міськвиконкому, а навряд чи місцевий батюшка тут буває. «З одного боку – бродячі тварини, яких ми нещадно вбиваємо; з іншого – церква, що тріскається навпіл. А посередині ми, люди. То що ж із нами може відбуватися гарного? На що ми можемо претендувати? На любов, красу, гармонію – звідки їм узятися?! Якщо ми терпимо людей, що так жорстоко і безкарно вбивають собак, то потрібно розуміти, що рано чи пізно нам доведеться терпіти і тих, хто безкарно і жорстоко вбиватиме нас самих», – подумала сумно, і тут вхідні двері туалетної кімнати почали відкриватися, почувся сміх, й Ірина Василівна сховалася в кабінку. Дістала цуценя з сумки і при непевному штучному світлі (в мерії роками не змінювали перегорілі лампочки) піднесла його, легке, наче пір’їнку, ближче, щоб роздивитися як слід – тремтяча, худюща, тонкодовголапа, здається, дівчинка білої масті без жодних шансів на життя. «Як і у мене», – поскаржилася було Ірина Василівна, проте, спостерігаючи за хвилину своє доглянуте обличчя в дзеркало, поправляючи коштовні золоті сережки і модну зачіску, встидалася – в такому стані вона знаходилася вчора: тремтіла, скиглила, пускала слину, майже пісялася. А сьогодні лише одна крапля молока суки, яку вночі вбили пострілом у шию, повернула (привернула, перевернула) її до життя. І тепер, у цій реальності, здається, якщо ще й не абсолютно новій, то такій, що має терміново оновитися, вона змушена визнати, що більше не може працювати головним бухгалтером у комунальному підприємстві «Місто тварин». «Нехай все тепер у мене зміниться!» – шепнула собі тихцем і, дофарбувавши грубі губи, усміхнулася. Цуценятко обпісяло хустку і сумка трохи смерділа, але Ірина Василівна не розсердилася, як не дивно. Їй раптом стало так легко, вона перебувала в такому прекрасному стані, що якби людство подібним чином ставилося до життя, то ніколи б не знало горя.