Евгений Положий: Риб’ячі діти

Трупи собак, звезені собаколовами у міжсвяткові дні, звалені в буцегарні великими купами. Ірина Ковтун багато чула про цю зграю, що довго тримала в страху Чотирнадцятий мікрорайон, чи не кожного дня до травмопункту зверталися звідти постраждалі – собаки наче оскаженіли і нападали на всіх підряд, але перед святами бригада не збиралася виїжджати на роботу – доплат їм не обіцяли, а всі інші резони – виключно суцільна лірика не для комунальних службовців. Краплею, що переповнила склянку, став випадок на Новий рік, коли зграя ледь не загризла двох маленьких хлопчаків трьох та п’яти років. У результаті меншому наклали п’ять швів на руку, а старшому зашивали мало не все обличчя; Ірина Василівна бачила цей репортаж по місцевому телебаченню. Та навіть такий прикрий випадок не зрушив би нікого з місця, аби родичами одного з постраждалих малюків не виявилися дуже серйозні люди, і на мера як слід не натиснули зверху. В результаті проміжок між Новим роком і Різдвом вся бригада, замість того, щоб перебувати в прекрасному і неповторному запої, ганялася окраїнами міста за собачою зграєю. Певне, саме тому вони і вбиті з такою жорстокістю – у здоровенного пса, очевидно, вожака, що ледь не відкусив малюку руку, наприклад, немає голови. А чимала купа з кількох псів у дальнім куті буцегарні навіть для досвідченого спеціаліста виглядає неприємно: зверху лежить маленьке сіре волохате собача, схоже на мочалку, з роздертим животом, беззахисно-рожевим непотребом звисають кишки; очевидно, хтось поспішав і гаком необережно підібрав здобич, хоча насправді Ірина Василівна знала, чиїх то рук жорстока справа. Є в бригаді люди з такими схильностями – роздерти, примусити тварину страждати… В іншому кутку – скуйовджені в один вузол, сплетені отрутою та морозом сім-вісім псів. Ірина Василівна тяжко зітхає. Вона плаче зараз по собі. По своїй нещасливій долі жінки, яку кинув чоловік. А щоб сльози не пропадали задарма, вона плаче і по життю взагалі – нікчемному життю, врешті-решти, неминучим фіналом якого є смерть.

«В церкву потрібно сходити. Полегшає», – але в цьому році перший раз за останні десять, хоч людина вона й не надто релігійна, Ірина Василівна не потрапила на Різдвяну службу – три доби тому чоловік нарешті зважився зачинити за собою двері їхньої квартири назавжди. Те, на що вони чекали мало не кожного дня, те, що мало статися ще два роки тому, здійснилося в найбільш непідходящий момент – поміж Новим роком і Різдвом, начебто й не мав календар для таких вчинків інших, простих, не святкових днів. Певно, що ні, не мав. Легко жити з людиною, коли не змушений весь час думати, що сказати, як підійти, що зробити; а коли маєш обмірковувати кожен рух, коли зовсім немає довіри – то немає і гіршої кари, ніж удавати щасливу пару.

Три доби її трусило, наче в дев’ятибальний шторм на картині Айвазовського, копія якої висіла у них у вітальні. Здавалось би – нарешті! – здихалася, звільнилася, і має розвіятись тепер невизначеність, розсмоктатися ревнощі, зникнути відчуття огидної щоденної зради, приниженості – і немає про що шкодувати, попереду лише свобода, ненависть і нове життя, а з’ясувалося, дарма так думала. Фантомні болі, при яких фантом продовжує їсти, пити, функціонувати, словом, жити своїм далеко не фантомним, а вельми-таки активним людським життям десь неподалік, тільки посилювались. Акуратно стягнувши гаком з собачої гори на підлогу мале волохате собача, Ірина Василівна відгорнула геть брудно-сірі шматки шерсті і зіштовхнула вниз трупи ще двох собак, – як вона не любила свята, як вона не любила людей, які вважали, що перед вихідними можна робити свою роботу як заманеться лише тому, що ніхто не дізнається, що це саме ти накосячив! Перед нею лежало ще три трупи – два чималеньких пса зверху поперек худої довгої білої суки. Напружившись, вона просунула палку поміж двох собаки і роз’єднала трійцю. Сука лежала дивно – на спині, рожевим, у великих сосках, черевом догори, але прикриваючись задньою лапою, наче намагалася щось сховати, захистити, можливо, так боронилася до останньої миті. «Двадцять сім. Нараховані і в наявності – двадцять сім, а Петро сказав – тридцять», – Ірина Василівна здивовано роззирнулася. Цуценята; так, хіба що десь є малі цуценята, яких вона не помітила, десь тут під трупами великих псів, досвід і рожеве черево білої суки підказували саме такий варіант, не могла ж вона прорахуватись на дорослих тушках. Нахилившись, бухгалтерша обережно потягнула на себе і підняла тверду холодну лапу – так і є, ось вони, троє, сховалися, шукаючи порятунку у мами, зовсім ще крихітки. Двоє лежать долі, в крові, змерзлися, маленькі білі шматочки криги, а третє вчепилося з усіх сил у мамчину цицьку, і висить, наче гойдається. Картина, звісно, не для слабонервових; отже, таки тридцять. Вона вже відійшла до столу і підняла руку, щоб занести до акту остаточну цифру, як почула тихий писк, і олівець в руці мимоволі сіпнувся й намалював на папері якусь дивну фігуру. Пи-иск! Це було так нестерпно, так несподівано, начебто в морзі заговорили мертвяки – такого моторошного звуку за тридцять п’ять своїх років Ірина Василівна ще не чула. Гірше того, пи-иск не змовкав; він лунав із кутка, де лежали цуценята білої довголапої суки, і Ірина Василівна збагнула, що те, останнє, третє цуценя – живе. Незабаром прийде Ілліч, прийде баба Люба, приторохтить Вовик на своїй таратайці, і, в принципі, це «незабаром-незарестораном» знімало всі питання, проте Ірина Василівна не хотіла нікого бачити, ніяких мужиків, нікого: ні Вовика, ні Ілліча, ні бабу Любу, тим більше, Петра; вона прийшла на роботу заздалегідь, щоб на самоті порахувати собак, скласти акт, віднести документ у бухгалтерію виконкому, а потім зайти в поліклініку до знайомої врачихи і взяти лікарняний. І забути про це на пару тижнів, про все! Але цей пи-ииск, розриваючи скроні, ставив її перед дилемою: вона не могла написати «тридцять», бо мертвих псів тут тільки двадцять дев’ять, а вона рахує тільки мертвих – тільки мертвих, тільки мертвих, тільки мертвих!), а не тих, яких мають забити сьогодні або завтра, навіть просто зараз, – вона навіть жодного разу не бачила, як це відбувається. І не хоче. Вона знала про те, яким чином до цих тварин приходить смерть лише теоретично, уявно – з бухгалтерських документів, де видно, які види отрути надходять; та з розмов собаколовів, що значно більше відповідали дійсності, ніж документи, але вона ніколи не вникала в деталі, їй навіть не снилися мертві собаки, яких вона рахувала. Неправильно заповнений квартальний звіт снився неодноразово, мертві собаки – ні, не снилися. Її справа – рахувати, хтось же повинен рахувати мертвих собак, обліковувати, нараховувати зарплатні, премії, податки, кінець кінцем?! Пи-иииск не стихав. Ірина Василівна повернулася до білої суки: худі, довгі ноги, довга морда, як називається ця порода, не збагнеться ніяк, щось схоже на псів для полювання? Стирчачи ребра – типова картина для собаки, що народила зимою на вулиці; певне, бригада застала суку під час годування, і одним махом забили породілля, проте як вони могли не догледіти, пропустити? От що значить працювати на свята, та ще й поза нормою!