Евгений Положий: Риб’ячі діти

Спочатку в Ірини Василівни виникла ідея підкинути цуценя під кабінет мера, нехай би його цицькаста секретарка помучилася, куди його прилаштувати, тим більше, всі ж знають цю міську традицію, що страшенно дратувала міського голову – вже сім років поспіль невідомі дарували йому на день народження білих цуценят. Дивні жартівники-зловмисники, як свідчить народне радіо, знаходили найнеймовірніші способи досадити мерові, який знаходив білих песиків і в особистому автомобілі, і в коробці з-під торта на святкову столі, й у дружини в сумці, й у коханки в ліжку, і навіть у власному кабінеті в сейфі, що перебуває під безперервним наглядом відеокамер. Над мером наче знущалися якісь злі чарівники, і що б він не робив, як би не боронив себе від появи загадкових білих тваринок, вони, однак, знаходили спосіб, як обійти відеокамери, пролізти повз бодігардів, оминути секретарок та пошити в дурні бандитів, які всім гуртом мали б охороняти спокій боса. Що то все значило, до чого і чому з’являлися ті біля цуценятка? Тут версії розходилися: від банального самопіару – начебто це мер сам собі придумав такий спосіб набуття дешевої популярності: нагадування міській владі про обов’язки, які та начебто на себе брала, аж до нечистої сили, бо, як відомо, білий пес, білий хорт – то і є білий чорт у національному фольклорі. Як би там не відбувалося насправді, але підкладати під кабінет мера цуценя Ірина Василівна передумала: по-перше, до дня народження градоначальника ще далеко, а по-друге, спіймають – всіх білих собак на неї ж і навішають, в прямому й непрямому сенсі; та й цуценятко шкода, не задля того доля йому зберегла життя, щоб послужити жартом для не самого симпатичного чоловіка на світі.

В маленькому незручному магазині зі смішною назвою «Їжачок» («Ішачок») Ірина Василівна купила молока і пластикову тарілку, взяла таксі і поїхала на край міста, в спальні квартали. Навмання наказавши водію зупинити машину, Ірина Василівна хутко завернула в двір першої ж дев’ятиповерхівки, роззирнулася, чи ніхто не бачить, поклала біля щербатих східців під’їзду цуценя, поставила тарілку, хлюпнула молока і швидко, не обертаючись, чкурнула за ріг кроком впевненої в собі жінки, відбиваючи по кризі високими підборами ритм свого майбутнього яскравого життя.

Цуценятко майже не зауважило на зміну локації; припавши до миски, воно лизало і ковтало молоко жадібно і невміло. Якби воно мало хоча б маленьку можливість випити всю рідину одним ковтком, то так би і зробило, не зважаючи на незнайомий і не дуже приємний смак рідини і відсутність звичного материнського соска.

Такими незвичайними, можна навіть сказати, дивовижними видалися обставини перших днів життя цієї маленької білої собачки, що народилася у вологому підвалі напівзруйнованого будинку біля річки на Різдво за григоріанським календарем – вона врятувалася, чого не скажеш про всіх її родичів, включаючи батька та матір. Тож можна сказати, що Білявці пощастило хоча б у дечому. Гав!

Ніщо так сильно не дратує, як недосконалість близьких людей.

Нарешті їй стало зрозуміло, чому майже на всіх світлинах біля Діда Мороза та ялинки у подружок такі перелякані обличчя. «Стань рівно! Не сіпайся! Не воруши руками! Голову підніми, нестерпна дитино!» – мама кричала і водила новим, подарованим нещодавно фотоапаратом туди-сюди, наче праскою по білизні. Вона то нахилялася, то ставала навприсядки, то виставляла руки з камерою далеко вперед, намагаючись спіймати вдалий ракурс доньки, але результат ніяк не задовольняв. І дійсно, як дівчинка не старалася посміхатись і виглядати невимушено, на знімках худеньке обличчя однак стирчало сирою осінньою гілкою, на якій розхитується зграйка переляканих горобців – тільки світлі неспокійні оченята миготіли на обличчі та винувата посмішка. І мама знову, звісно, сказала невдоволено: «Яка ти незграба! Не можеш навіть нормально на фотографії вийти!» А Оля зітхнула з полегшенням: «Добре, що хоча б не помітила, що я – гілочка без зелених листочків…»

(Невдоволеність. Якийсь інший мамин настрій дівчинка навряд чи зможе згадати через десять-п’ятнадцять років; таким і залишиться емоційне тло її спогадів.)

Маму можна зрозуміти – мама молода, і мамі хочеться пожити для себе. Але їй просто немає коли: дні, місяці й вже навіть і роки зникають, наче вода крізь пальці, і в цій каламутній течії не проглядається геть нічого цікавого і приємного – суцільні клопоти і проблеми, і тому вона дуже нервує весь час – і минулий, і теперішній, і майбутній. Після підпорядкованого волі батьків дитинства доросле життя не принесло полегшення і бажаної свободи, навпаки, виявилося несподіваним і важким, як чемодан без ручки – і викинути шкода, і нести важко. Таких мам тут, у районі під назвою Постройка, багато, й діти їхні наче лежать в тих чемоданах без ручок і заважають насолоджуватися навіть тими куцими недоїдками задоволень, що залишалися після яхт, спортивних тачок та басейнів із шампанським, бачених виключно по кретиновізору. Дівчатка і хлоп’ятка підростали в непрості часи і виросли закінченими соцреалістами; тож прекрасно усвідомлювали, що навіть при умові, коли дуже пощастить, вони ніколи не матимуть коштів більше, ніж середня зарплатня по регіону, якщо не крастимуть, звісно. І це в кращому випадку, бо безробіття ще ніхто не відміняв, тобто навіть навпаки. Вони живуть переважно в гуртожитках і довгих панельних багатоповерхівках із холодними бетонними підлогами і дірками у віконних рамах, незграбно затуленими газетами і поролоном. Їх мають в цьому житті всі: начальство на заводах, не доплачуючи за роботу у вихідні; державна влада, здираючи здоровезні податки; міська влада, вимагаючи оплату за неіснуючі послуги ЖКГ; лікарі, що вимагають хабарів і відмовляються лікувати їхніх дітей; директори шкіл та дитячих садочків, знімаючи щомісячний оброк; менти, що загрібають в «стакани» і обирають до нитки тільки за те, що робоча людина відпочиває. Життя будь-якого мешканця Постройки – яким би овочем чи фруктом не визрівала на поламаному і порепаному, наче після Другої світової війни, асфальті, персональна доля кожного – подібне до життя тисяч і тисяч, мільйонів людей по всій країні. Онуки і онучки, сини і доньки, мами і тата, бабусі й дідусі з ранку до ночі перманентно невдоволені розташуванням у Сонячній системі планети Земля, недовершеністю країни проживання і людства в цілому, трагічністю персональної долі кожного і недосконалістю та рогульством сусідів і родичів; вся енергія, аж поки вони не помруть, йде виключно на доведення однієї простої тези: життя – лайно, в кінці його – смерть. Така формула нівелює в принципі багато запитань щодо доцільності та якості існування і значно спрощує побут. Навколо – лише експлуататори і гниди, і це зовсім не метафора або художнє перебільшення, це доконаний факт; даність, яку, проте, ніхто не намагався переінакшити – так було, так є і так має бути, вважали всі, змінити нічого неможливо, та й не варто, звідси можна тільки втекти: або в іншу країну, або на цвинтар. Переважна більшість обирала цвинтар.