Антология - Україна-Європа

Роман посовався на сидінні, обіперся ліктем об наплічник і влаштувався зручніше, ніби збирався дивитись якийсь фільм.

– Чим ми могли їх здивувати тоді? Комфортну і ситу Європу… Але ж усе одно негоже їхати з порожніми руками. Пішли на Андріївський узвіз, накупили українських сувенірів, ще я їм вишила скатертину та серветки в кольорах їхнього святкового сервізу, а ще взяли української горілки кількох видів та чорну круглу хлібину – гостинець такий. Звісно, все у них є, але ж хотілося чимось нашим пригостити. Правда, горілку в нас частково вилучили на таможні, але дещо й лишилося.

Господарі зустрічали нас в аеропорту, потім довго везли машиною до себе додому, в невеличке містечко у прикордонному з Німеччиною регіоні Альзас. Ми роздивлялися навколо і без зайвих слів бачили різницю між нашими пострадянськими «буремними дев'яностими» і усталеним життям французької провінції… Різнилися й умови проживання – ми четверо мешкали у стандартній двокімнатній квартирі (і це вважалося для столиці мало не шиком), а ця родина – у власному просторому і затишному будинку із квітником і плодовими деревами навколо – просто рай у передгір'ї.

Про родину: тато – Франсуа, хірург-окуліст, мама – Ні-коль, на той час домогосподарка, за освітою економіст, троє синів (школяр-підліток і два студенти), яких ми тим літом бачили кілька разів мимохідь, адже то був час канікул, і вдома хлопців не втримати – їх манили подорожі, як от вас.

Але все ж таки кілька разів нам вдалося повечеряти великою україно-французькою родиною. І одна з цих вечерь була присвячена…

– Невже борщу?! – засміявся Роман.

– Та звісно! Але це був цілий ритуал, я вам скажу! Домовилися з господинею про це завчасно. Тож, треба було вписати «українську кухню» у щільний графік Ніколь і купити все необхідне на борщ.

Французька господиня в більш-менш заможній сім'ї займається закупівлею провізії зазвичай сама, втім, як і у нас. З тією лише відмінністю, що робить вона це раз на тиждень, вирушаючи не в похід по магазинах і ринках пішки або на тролейбусі, як я-тодішня, а відвідуючи своєю машиною один величезний супермаркет, поки чоловік зі своєю автівкою десь там на роботі. Причому, для цього відведено суворо фіксований день, а список необхідних покупок на тиждень на цей час уже готовий, як і перспективне меню з урахуванням кількості їдців.

Отже, вирішено – буду готувати борщ. Шарм французької мови особливо відчувається в цьому слові, яке вимовляють так: «БОРШТШ», природно, ґрасуючи «R».

– Люсі, що тобі потрібно для боRштш?

– М'ясо, квасоля, буряк, морквина, картопля, цибуля, часник, томат, зелень, сіль, перець, лавровий лист, добре б іще чорнослив.

– Поїхали, може, й купимо! – рішуче каже господиня вранці закупівельного дня.

– Ну, ризикнемо! – начебто підігрую я, уже добре розуміючи, що ні про який дефіцит мова йти просто не може. Але помиляюся. Там були свої проблеми… Вирушаємо удвох її машиною.

У супермаркеті я тоді була не вперше. Можливо, не такі здоровенні, але вже й у нас вони тоді почали з'являтися. Однак вибрати швидко саме те, що тобі потрібно, в чужому величезному магазині було дуже непросто. Мадам носилася з візочком по маркету, викреслюючи зі списку один за одним пункти своїх запланованих покупок. Ніяких експромтів! А я шукала своє. Потім продовжили разом.

– Яке тобі потрібно м'ясо для борштш?

– Свинина, бажано з кісточкою. Ще моя бабуня говорила, що без кісточки борщ – НЕ борщ.

Знаходимо потрібне. Вражає величезний вибір і порядок цін. Свинина й курятина – не дороге м'ясо, на відміну від яловичини і телятини. Купуємо. Йдемо далі.

– Скільки тобі потрібно морквин?

– Тобто?

– Ну, скільки штук морквин потрібно на борщ? – Ніколь показує мені більшу і меншу сіточки.

– Ну, штук п'ять давай візьмемо, – кажу, – не пропаде.

– Так багато?! – шокована француженка. – А якщо залишиться?

– Не залишиться. А залишиться – не пропаде, діти з'їдять.

– Капуста яка потрібна – велика чи маленька?

– А ціна за штуку чи за кіло?

– За штуку.

– Бери більшу! – кажу їй.

В очах француженки знову спалахує тривога.

– Салат зробимо, бери.

– Люсі, а який тобі потрібен буряк?

– Та звичайний, аби не в'ялий, – кажу, – а який буває?

– Знаєш, я ніколи в житті не бачила свіжого буряка в продажу, – стривожується Ніколь, – з дитинства бачила тільки варений. Він же довго вариться, а сирим його не їдять. То щоб господаркам не возитися, зазвичай продають варений, так завжди було. А зараз продають варений у вакуумній упаковці…