Антология - Україна-Європа

– Скільки у вас тут речей! – несміливо говорить Сільві.

– Тисяча двісті, – саркастично відповідає чоловік.

– Нам потрібен сир і помідори, – Сільві вирішила вкінець зіпсувати йому настрій.

– І пиво, – підказав я.

– Скільки? – чоловік стійко тримався й обслуговувати нас не поспішав.

– Півкілограма, – сказала Сільві.

– Дванадцять штук, – відказав я.

– Беріть, – дозволив чоловік. Ми почали вибирати. Я взяв дві упаковки, підійшов до чоловіка й виклав бабки.

– Ми до вашого сусіда-художника приїхали, – почав знову Ґашпер.

– Ви його знаєте? – На обличчі продавця вперше з'явилася посмішка. – А, – говорить, – старий чех! Знаю-знаю, постійний клієнт. Передавайте вітання старому хуєві! – Він іще деякий час радісно крекче, бере у Сільві десятку за помідори й сир і разом із здачею насипає їй повну долоню фруктових карамельок. – Гарного дня, дівчинко, – каже він. Сільві дякує і ховає карамельки до кишені джинсів. Я дістаю презерватив і простягаю мужчині. – «Це з Відня», – кажу. Той вдруге посміхається. Художника звати Руді. Він справді був приятелем Гавела і робив у себе в Чехословаччині великі металеві об'єкти. Якби гелікоптерам і літакам ставили пам'ятники, вони мали б десь такий вигляд, як об'єкти Руді. Коли росіяни дали старому Дубчеку під зад, Руді ще деякий час лишався вдома і далі робив свої багатометрові конструкції, що складалися із лопастей, фюзеляжів і залізних балок. У якийсь момент радянську владу це дістало, Руді звинуватили в абстракціонізмі, до того ж так воно і було, і попросили куди-небудь звалити. Руді вибрав Західний Берлін. Уже через кілька років після еміґрування він мав власне ательє і сталі замовлення. Його металеві штуки купували банки й страхові компанії та встановлювали їх біля своїх офісів. Останні років п'ятнадцять Руді мав у Чехії постійні персональні виставки, але повертатися не хотів, хоча зла на батьківщину не тримав. Нині йому було під сімдесят. Він зустрів нас у дворі, Сільві зателефонувала йому з генді, мовляв, ми вже тут, з бухлом і сиром, давай, зустрічай, він вийшов у джинсах і теплій сорочці, нашу подружку він знав з дитинства, коли та ще не грала на піаніно, був знайомий з її батьками, тож вони почали обійматись, а вже по тому всі зайшли в ательє і, поки Сільві готувала свій тричі нікому не потрібний салат, старий водив нас приміщенням і показував різні штуки – макети, неґативи, карикатури на друга Гавела і на Горбі чи просто якісь поштові листівки від онуків. Побачивши наше пиво, він мовчки дістав дві пляшки сухаря.

– Слухай, – спитався я, вже коли пиво закінчувалось, і Руді так само закінчив розповідь про одну свою персональну виставку в 70-х в Ірландії, – а чому ти не повернувся на батьківщину?

– Знаєш, – він поставив склянку на стіл, – я думав вертатись. Але в якийсь момент зрозумів, що це не буде повернення, це буде нова еміграція. Я взагалі-то не космополіт, але я зрозумів тут таку річ: насправді простір не поділяється на свій або чужий, простір буває або вільний, або контрольований, розумієш? Мені насправді насрати, де я живу, головне – як я живу. А тут я живу так, як мені хочеться, – він нахилився і дістав з-під столу пляшку хорватської настоянки.

– Єдина біда, – вів далі Руді, розливаючи, – мої роботи надто великі. Ось дивіться, – він піднявся і витяг із шафи альбом, – я зробив цю конструкцію для однієї берлінської фабрики. Вони розмістили її на стіні, це метрів п'ять заввишки. А нині фабрика збанкрутувала, її збираються закрити, і половину цієї стіни заліпили рекламою. – Він розгорнув альбом. На одному фото була його конструкція, розміщена на великій стіні, внизу проїжджав трамвай, ті самі балки і лопаті, а вже на другому фото нижню половину цієї стіни було заліплено афішами, і лопаті стирчали вгорі сиротливо й покинуто.

– І ти нічого не можеш вдіяти? – спитався Ґашпер.

– Ні. Свій гонорар я давно отримав, а нині вони мають на цю стіну всі права. Імперіалісти срані, – додав він і налив по новій.

– Шкода, – кажу, – виходить, ми її вже не побачимо.

– Ну, чому – якщо зараз поїдемо, то побачимо. Тут недалеко, кілька зупинок трамваєм.

– У нас авто, – говорить Ґашпер.

– А ти в стані? – схоже, Руді захопився своєю ідеєю.

– Цілком, – відповідає Ґашпер і з третьої спроби припалює-таки своє Мальборо. Ми погоджуємося: їхати треба, позаяк бог його знає, що буде з фабрикою, та й з німецькою економікою загалом, тож Руді накидає на плечі військову куртку, і ми виходимо. Фабрика справді недалеко, і, вискочивши з рено, Руді перебігає вулицю й зупиняється під стіною. Вгорі над ним схрещуються балки і лопаті, їх добре видно в березневих сутінках. Руді підходить ближче і починає енергійно зривати афіші. Ми підходимо слідом. Поступово оголюється чималий шматок стіни, з-під якого визирає частина об'єкта. Подерті афіші валяються під ногами Руді, мов захоплені під час кавалерійської атаки ворожі штандарти.