Антология - Україна-Європа

– Добре, що вона не танцює, – продовжує обурюватися Ґашпер.

– І хто всі ці мудаки, які її слухають?

За сусіднім столиком засміялися. Ми озираємось і бачимо сиву жінку, яка тримає в руці склянку сухаря і, схоже, цілком нас підтримує. Дві порожні склянки вже стоять поряд на її столику.

– Колективна мастурбація, – говорить Ґашпер до неї, ніби вітаючись, – чи не так? – Так, – каже жінка, встає і нетвердо рухаючися, пересідає до нас. Звати її Ніна, вона говорить, що потрапила сюди випадково, що спробувала була додивитися мультик до кінця, але нічого не вийшло. Ми їй подобаємось, каже вона. Особливо їй подобається Сільві. Ніна її відверто пасе, водночас підтримуючи розмову з Ґашпером, з якого просто пре бурхлива лекція на всілякі відв'язні теми, Ґашпера хлібом не годуй – дай потриндіти, йому б не художником бути, а лектором, читав би собі лекції люблянським студентам, скажімо, про атональну музику.

– А це Сара, – говорить Ніна, – ми з нею дружимо. Сара підходить від барної стійки, тримаючи в руках ще дві склянки сухаря. Вона молодша від Ніни вдвічі чи навіть втричі, схожа на одну мою львівську знайому, має трішки припухле від безсоння й алкоголю обличчя, зелені очі і довге світле волосся. Ніна починає їй пояснювати, що ось, мовляв, юні представники слов'янської культури, меломани, так би мовити, теж обламались і не змогли до кінця додивитись цей чортів мультик, як і ми з тобою, дівчинко, але вони кльові, говорить вона і показує на Сільві. Ґашпер далі балакає, і в якийсь момент Сара втрачає плин його думки, повертається до мене і пояснює, що дуже втомилася, бо останні два дні робила щось таке дуже важливе й тому майже не спала. «Я теж займаюся мистецтвом», – каже. «Справді? – питаюсь. – А чим саме?» – «Ну, я роблю всілякі проекти, – говорить вона непевно. – А як тебе звати?» – «Серж. Себто Сергій». – «О, у вас це дуже популярне ім'я!» – «Так, – кажу, – у нас там кожен другий Серж». – «Нам треба ще раз зустрітися, наприклад у Відні». – «Лиши адресу, – кажу, – я можу написати тобі листа». Сара довго порпається в кишенях джинсової куртки, врешті знаходить якийсь шматок паперу, з одного боку на ньому реклама курсів катехізису, другий бік чистий, там вона і пише. «Ага, – говорить Ніна, – я тобі теж лишу адресу». І дає візитівку. Я читаю адреси на картці й на папері, що його списала Сара, – це та сама адреса, але прізвища різні. «Гаразд, – кажу, – напишу вам два листи». В цей час сусідні двері відчиняються й звідти виходить знайома нам співачка з радіомікрофоном, а за нею, мов щурі з підземелля, косяком сунуть глядачі. Перед дверима, що відділяють їх від бару, де сидимо ми всі, стоїть ширма. Співачка заходить за ширму й присідає, глядачі лишаються з того боку і, на відміну від нас, її не бачать, а бачать лише ширму. Сівши навпочіпки, співачка співає в свій радіомікрофон ще хвилин десять. Із цього боку на неї осудливо дивляться двадцять пар нетверезих очей. Публіка з того боку покірно чекає. Врешті вона закінчує і її починають вітати. Дехто з нею навіть цілується, хоча вона сильно спітніла від тривалого співу й, гадаю, цілувати її було неприємно. Втім, слухати теж. Було вже близько третьої, коли Ніна запропонувала поїхати десь поїсти, всі мляво погодились і почали пробиратися крізь натовп меломанів, лишаючи їх наодинці зі співачкою серед порожніх перонів колишнього Гамбурзького вокзалу. Нічним Берліном снує безліч люду, туристи, японці, скінгеди, студенти. Біля Гілтона велика пробка: копи на мотоциклах перекрили всі під'їзди до готелю, видно, як біля центрального входу зупиняється кілька масивних мерседесів і з них виходять якісь надто офіційні персони. «Бач, друже, – говорить Ґашпер, – самого товариша Йошку Фішера побачили». Ми намагаємось не відставати від Ніниного авто, яке метляється перед нами. Ніна сідала за кермо вже в гарному стані, схоже, в теплому салоні її геть розморило, в темряві вже зо два рази з'являлися червоні спалахи, копи зі своїх замаскованих машин відслідковують і фотографують усіх, хто перевищує швидкість. І якщо Ґашперові все одно, за пару днів його тут уже не буде, то на Ніну, безперечно, чекають неприємності. Хвилин за двадцять ми знаходимо італійський ресторанчик, квартали навколо втрамбовані машинами добропорядних берлінців, вільне місце можна знайти хіба що на сусідній вуличці, ніч, врешті-решт, добігає кінця, й до ресторану починають сповзатись постійні відвідувачі, навіть не знаю, хто вони, але з ними тут усі вітаються. Вони теж з усіма вітаються, навіть з нами, схожі на робітників після нічної зміни, але навряд чи італійські робітники ходять о четвертій ранку по рестораціях, надто понтово, скоріше, теж якісь меломани. Або сутенери. Наступна година наповнюється розмовами Ґашпера, Ніна печально в усьому з ним погоджується, я поступово засинаю, а Сара відверто клеїть нашу чеську подругу. «Зустрічаються двоє боснійців», – починає Ґашпер, і я пробуджуюсь, справа йде до завершення, час їхати додому, Сара теж збирає всі свої окуляри, непроплачений генді, арабську хустку, телефонний записник, весь в губній помаді, пхає все це до своєї торби і збирається йти додому. Її сусідка на це не реаґує. «Викликати тобі таксі?» – питаюсь я і йду до кельнера. Кельнер, молодий італієць, підморгує мені обома очима, викликає по телефону таксівку й весело соває мені презерватив.