Антология - Україна-Європа

– Ні, ти що, – Ґашпер ще не зовсім отямився, але говорить уже виразно, – ти подивися на них, вони просто не знають, де та Франція розташована.

Я визирнув у вікно. В тягачі, який ми саме обходили, сидів товстий солдат, скоріше порізаний, ніж поголений, і пив з пляшечки мінералку. Я протер долонею запітніле скло і подивився на солдата ще раз. Той помітив мене і відповів бадьорим мілітарним поглядом. Я заплющив очі і спробував більше про нього не думати. Під Мюнхеном Ґашпер заганяє авто на заправку, і я йду по чергове пиво. Важко їхати зрання, навіть якщо це хороший автобан, а не розбита східноєвропейська траса, де на узбіччях лежить ґравій – сірий і холодний, як на морському узбережжі, все одно важко, надто коли нічого робити, пиво скінчилося, навіть джаз скінчився, все хороше в цьому житті закінчується на третій-четвертій годині автомобільного перегону й залишається відслідковувати, як у діджеїв ефемок чимдалі на Північ змінюється вимова, та й музика змінюється, хоча за великим рахунком – те саме гівно. В магазинчику біля автозаправки кілька молодих гомосексуалів, розмовляючи російською з легким білоруським акцентом, вибирають собі сонячні окуляри. Я тримаю в кожній руці по дві пляшки й зупиняюсь подивитися – виберуть чи ні. На вулиці плюс п'ять, і до самого Берліна тягнуться хмари, треба принаймні глянути, що вони з цим добром робитимуть. Один із них різко повертається до мене і, демонструючи вибрані окуляри якогось дурнуватого рожевого кольору, питає, ну як, мовляв, пасує, о'кей, кажу, саме під колір твоїх очей. Він ображається і кладе окуляри назад. Я повертаюсь до авта і відкриваю першу пляшку. Ще кілька сотень кілометрів і має бути Берлін, куди ми втрьох їдемо – без певної мети й так само без особливого бажання. Ну, але раз уже домовилися, то треба їхати, та й залишилося зовсім небагато – три години доброю трасою, яку в різних місцях постійно добудовують, Дойчланд росте й міцніє, хороша країна, що тут казати, трохи менше б японців із їхніми кодаками, і взагалі було б супер, але й так нічого, тим більше, що ось він – Берлін, не минуло й півдоби, як ми в'їжджаємо в його передмістя, Ґашпер стверджує, що знає тут кілька хороших дешевих готелів, ми відповідаємо, що так не буває, готелі бувають або хороші, або дешеві, зазвичай це не комбінується. Врешті ми заблукали. Ґашпер ганяв вулицями, щоразу йому здавалося, що він уже впізнає дорогу і що наші дешеві й водночас хороші готелі десь поруч, от-от – і ми в них вселимося, поступово він почав нервувати, різко тиснути на гальма перед світлофорами й питатись дороги в усіх, кого можна було зустріти цього темного дощового вечора на берлінських хідниках, кілька разів навіть зупинявся біля курвів, які стояли на кожному перехресті в білих панчохах, шкіряній амуніції і високих гренадерських чоботах, тримаючи в руках великі парасольки. Курви спочатку сприймали Ґашперове питання про готель як натяк, але помітивши Сільві, яка злякано посміхалася до них із салону, енергійно лаялися добірною німецькою, втім із відчутною слов'янською інтонацією. Врешті, з якоїсь спроби, вже по восьмій вечора, Ґашперові його затія вдалася, й ми вивантажилися біля підозрілого сірого будинку, на якому справді було написано «пансіонат». На рецепції сидить чувак з кульчиками в обох вухах, говорить сербською і дивиться футбол. Ґашпер як земляк швидко з ним сторговується, готель справді дешевий, ми викладаємо бабки, але коридорний не хоче нас відпускати, він відверто нудиться, і ми для нього ні більше ні менше, як брати-слов'яни, хоча в цьому місті він міг би знайти собі кілька сотень тисяч таких родичів, починаючи з вуличних курвів, хоча на курвів у нього грошей, мабуть, немає, оскільки готель справді дешевий, багато не заробиш. Ми сідаємо на свої торби й дивимося футбол, грає Мюнхен з Манчестером, «ти за кого?» – питаю я його, «та мені насрати, – каже коридорний, – я просто спорт люблю», і тут-таки дістає з-під ящика великий, туго напханий джойнт і пропонує нам, ну, а ми й не відмовляємося. Закінчується перший тайм…Я схиляюсь над рукомийником і засовую голову під струмені холодної води. На якусь мить мені кращає, потім знову починається колотун, і голова болить спершу зліва направо, а потім навпаки, і так безперестанку. Телевізор увімкнено на емтіві, порноканалів у цьому готелі, звісно, немає, які можуть бути порноканали з такими коридорними, в кімнаті стоять два ліжка, на них два комплекти постільної білизни, на двох нічних столиках лежать два нових тестаменти в шкіряних оправах, загальна пропорційність лише посилює напади нудоти, хоча припускаю, що це може бути просто від пива. Або від емтіві. Мені подобаються міста впродовж перших кількох годин мого в них перебування. Тоді вони ще ховають безліч несподіванок, і уявлення про них чисте, мов готельна білизна або ксероксний папір, – за кожним рогом може початись будь-що, й оте будь-що значно важливіше і привабливіше за всі твої топографічні знання. Ось і Берлін закохує в себе з першого погляду, здоровенний і наповнений новобудовами, так, мабуть, виглядав Вавилон перед тим, як там почали будувати всілякі сумнівні вежі. Я вже бачив курвів, я бачив обкуреного коридорного, я навіть встиг привітатися з кількома сусідами-турками, так само, здається, чимось накачаними, хоча, може, це в них ментальне. Загалом Берлін справляв цілком непогане враження. Цікаво, чи є тут німці? Сільві, як найпритомніша з нас трьох, встигає знайти на рецепції програмку фестивалю сучасної музики, що ось-ось закінчиться, і заявляє, що ми мусимо їхати просто зараз – ми ще встигаємо – на завершальний концерт французького оркестру, який є одним із найкращих у своїй галузі, себто з її слів випливало, що якби атональна музика поділялась на кращу й гіршу, то цей оркестр був би чемпіоном, так що вибору ми позбавлені, треба їхати.