Антология - Україна-Європа

Слово чести, я хвилювалася.

Вільного часу у Відні мені цим разом випадала заледве година, і в ту годину входила ще дорога від готелю «Меркюр», що при Вестбанхофі, й назад. Тож надзвонювати на телефони з паперової торбинки (з укладеною в неї рукавичкою на праву руку) я почала ще з аеропорту – і продовжувала увесь час, поки не приїхало замовлене таксі. Жоден телефон не відповідав.

Під горло мені підступав нудотний стиск, серце калатало. За сорок хвилин у фойє готелю на мене вже мав чекати інтерв'юер із популярного тижневика. Гаразд іще, що про свою книжку я давно вивчила напам'ять усе, що належить казати інтерв'юерам, – готовими блоками, як аудіогід: а зараз натисніть кнопку 10. Була осінь, у повітрі сочилася мокрядь, уздовж недоречно в таку пору пістрявої Mariahilferstrasse горіли ранні вогні. На мені було те саме твідове пальто, в якому я навесні згубила рукавичку з лівої руки.

– Тут? – спитав водій.

– Тут, сказала я: принаймні двері були на місці – я дивилася тільки на них.

…А більше нічого на місці не було.

Це було однаково, як коли б прийти увечері додому, відчинити двері своїм ключем – і вгледіти з порога чужу, зовсім інакше вмебльовану квартиру, в якій мешкають чужі люди – за всіма ознаками вже давненько – і здивовано повертають до тебе-натрута свої чужі потривожені обличчя. Шалики, пояси, хай-тек декор, пластик замість дерева. Інше освітлення, вертикальні вітрини-куби, все стерильно-біле, купа людей – і зовсім інший запах. Замість опинитися в паралельному вимірі, я опинилася в відділі аксесуарів універсального магазину.

– Gruess Gott, darf ich Ihnen helfen? [6] Доброго дня, чим можу вам допомогти? – підступила до мене гламурна пані з штудерною чорнявою зачіскою й флуоресцентними нігтями.

Я, затинаючись по-англійському, витягла свою паперову торбинку-оберіг, за яким мене мали впізнати на вході в підземне царство (може, блисла шалена думка, тут є ще одна кімната, схована, і лісова хатинка тепер там?…). Косуючи навсібіч у пошуках потайних дверцят (за тою куртиною?., ні, там, схоже, якась підсобка…), тлумачилася: ось рукавичка, куплена тут позаторік, ліву я згубила…

– Прошу, прошу, – радісно кліпала пані флуоресцентними нігтями, – рукавички в нас тут! – (Безликі серійні обрубки звисали з прищепок, як тушки в різницькій.)

– Ні, ви не зрозуміли – я хочу таку саму…

– ThisisRoeckl! – повторювала пані, і це звучало пронизливо, як воронячий скарк (…і ворон кісток не збере…), – ось, ось наші рукавички!

Моя її видимо дратувала, наче вигульклий наяв речовий доказ якогось укритого нечистого діла, в якому вона теж брала участь, і всяке нагадування про те було їй неприємне: Рюкль, Рюкль, that'sRoeckl, – як «цур мене, цур»…

– А де старший пан, який тут сидів, де рукавичковий майстер? – спитала я, і тут пані Ворона скрикнула як ужалена, вже не стримуючись, німецькою:

– Er ist tod!!! – ніби захряпнула мені перед носом двері й прогурчала зсередини засувом. І повторила англійською, вже чемніше: – Старший пан помер, Рюкль відкупив по ньому місце.

– Коли це сталося? – спитала я, тамуючи дрож і наперед знаючи відповідь.

– Весною, – сказала пані Ворона, – десь у травні.

Он як, у травні. Справджувати ще й дату не було сенсу, все й без того було очевидно: відходячи, він забрав свою рукавичку назад, мертві так часом роблять – коли хочуть лишити живим познаку на пам'ять. Це надійніше од слів.

Поруч скреготали двері, товстуха в пуховій куртці просила показати їй гаманця, за спиною дві росіянки голосно перебирали розвішані шалики. Хтось зазирав із вулиці, десь за куртиною грав мобільник. Нічого не лишилось, ніщо не нагадувало. Помер – як пішов на переплавку. На рециклізацію. А сонячні рукавички, місячні рукавички (марсові, юпітерові, венерині, Сатурнові?…), рукавички для кохання, рукавички для скорботи, гливі, цісаві, гніді, вороні, карі, які ще недавно населяли цей простір, – що з ними всіма сталося? Розпродали на гаражному сейлі?…

Вголос я спитала, стараючись звучати більш-менш буденно: і що, ніхто не успадкував його бізнесу? Пані Ворона зробила міну, яка одночасно виражала належну небіжчикові шану й ледь поблажливе співчуття до цілковитої безперспективности його бізнесу – мовляв, ну, ви ж розумієте… О так, я розумію. Розуміти – це взагалі моя професія, письменники на те й є, щоб усе і всіх намагатися зрозуміти й розповісти про це словами – вичинивши їх попередньо до фактури трояндової пелюстки, аби були гнучкі й податливі, і розкраяти мову так, щоб облягла читачеві тяму, як руку «другою шкірою», – без розуміння нічого цього не вийде, хоча в усіх високих офіційних паперах ми числимося під зовсім іншою рубрикою – Entertainers, і платять нам, як і в крамницях готового одягу, вже так само не за труд, а за бренд…