Антология - Україна-Європа

– Зате я бачу, – запевнив бородань. – Для мене Європа є невичерпним резервуаром Традиції, дорогоцінною скринею сенсів і змістів. Якщо ти аристократка, ти маєш це відчувати. Адже саме аристократія є хранителем духовних первнів європейської цивілізації. А ти крутишся в червоному колесі. У кублі руйнівників і циніків, які вклоняються грошам та успіхові. У ліво-ліберальній химері так званого «прогресу».

– «Лево-либеральная химера»? – посміхнулась Ілона. – Вот и поговорили… Быстро же ты сполз на политику. Мы сегодня начали с каинитов и ересиологов, с Августина, Мейстера Экхарта и Эрфорда, а теперь о чем говорим? А эта пошлая терминология ультраправых, этот лай на прогресс. Мне скучно.

– Тобі цікавіше говорити про громадянське суспільство і права меншин? Про інфляцію антропологічних визначень і таке інше? Ти ж спадкоємиця шляхетної крові, ти в Бога віриш. Я розумію, що вся та твоя культурна тусовка зорієнтована на світові ліберальні клуби. В культурі і мистецтві у них монополія. Я розумію. Але ж тут, зі мною, ти можеш бути тим, ким ти єнасправді, ти можеш бути баронесою, а не найманою перекладачкою з глобальної на хутірську.

– Это ты ничего не понимаешь, – Илона щурилась на собеседника сквозь медленное облачко сигарного дыма. – Я всегда баронесса. В любых раскладах. А ты примазываешься к людям, для которых всегда будешь плебеем, начитавшимся Элиаде и Генона. Ты скучный сорокалетний книжный мальчик.

– Я тебе не ображав… – почав бородань, але що він там казав далі і якими саме аргументами контратакував Ілону Яровському почути не вийшло.

Навколишнє смикнулось, розумне згущення зашипіло гадюкою. Звуки і контури потонули у сірих пасмах туману. Над очима реконструктора виник різкій пульсуючий біль.

«Ми платимо за вхід на виході», – згадав Ярковський слова Наставника і вирішив, що така розкішна реконструкція варта кількох годин головного болю. З іншого боку, він не побачив нічого, що прояснило би загадкові обставини вбивства Ілони.

Майже нічого.

«Але ж це лише перший крок», – нагадав він собі і розумному згущенню, яке зачаїлось у повільно тведіючій голові. Як завжди після мандрів у петлях впійманого часу йому нестерпно хотілось солодкого. Плитки білого шоколаду, а краще великого шматка київського торту.

– Саша, с тобой все в порядке? – Балтер стривожено заглядав йому в очі. Високо над ними, під самою стелею, нестерпно дзижчала приблудна бджола. Певно також мріяла про солодке.

– Все о'кей, Антей Маркович, все путем, – Ярковський намагався сфокусувати зір на перламутрових пластинках шабатурки, знову відчути укорінюючий подих того холоду. – Роза Казимировна, да… Что ж она так?

– Ты о чем? – насторожився Балтер.

– Женщина определенно была со вкусом, а повесилась в таком кабацком платье.

– Кто тебе сказал? – у Балтера почервоніла шия, а за мить і все обличчя.

– Что?

– То, что Роза Казимировна повесилась, – Антей Маркович вимовляв кожне слово окремо і виразно, немов підкреслюючи його. Ярковський уявив, як у школі він цим відточеним інтонаційним підкресленням напрягав учнів: «Вася, тебе «два» за домашнєє задание!»

– Догадался.

– И про платье догадался?

– Да.

– Не темни, Саша… Я понял, – старий обома руками оперся на сервант. На Ярковського він тепер дивився через відображення у склі. – Ты собираешь информацию о нашей семье.

– Вы же сами просили расследовать это дело.

– Смерть Илоны.

– Да.

– Но я не просил вытирать пыль со скелетов в семейном шкафу. И не просил тревожить… – Балтер зробив паузу, немов би вирівнював дихання, відтак продовжив з вимогою в голосі:

– Кого именно ты расспрашивал о нас? Миру Борисовну, эту старую гэбэшную крысу?

– Я не знаю никакой Миры Борисовны.

– Значит, Зойка тебе сказала.

– Нет. Я и Зойки вашей не знаю.

– Тогда…

– А вы вспомните, Антей Маркович, почему обратились именно ко мне.

– Ты хочешь сказать… – Балтер різко повернувся, впіймав погляд Ярковського. – Эти твои способности…

– Именно это я и хотел вам сказать, – реконструктор не відвів очей. – Эффект Ярковского. Но не Ивана Осиповича, а, как говорили в древности, вашего покорного слуги. [5] Ярковський має на увазі свого однофамільця, вченого Івана Ярковського (жив у XIX ст.), відкривача астрофізичного «ефекту Ярковського» – появи слабкого реактивного імпульсу за рахунок теплового випромінювання нагрітої Сонцем поверхні астероїду, що прискорює його рух.