Антология - Україна-Європа

Наставник вчив, що впійманий час божеволіє. Що в його безнадійних, мінливих петлях народжуються, живуть і вмирають небезпечні химери. Що вічне повернення подій безугавно розмножує варіанти дійсності, іноді повертаючи їх до нашого світу у вигляді хворобливих анахронізмів, марнотних карикатур на минуле.

З впійманим часом, як і з впійманим у капкан звіром, розслаблюватись і гратись не випадало.

А ще цього звіра охороняли стражі. Хто вони такі чи що воно таке не знав навіть Наставник. Він казав, що у древніх книгах їх описують, як незмірно могутні сутності, поставлені Творцем на варті вселенської рівноваги. Враховуючи, що і Творець і створена Ним рівновага самі були суцільними загадками і таємницями, книжна мудрість тут мало чого прояснювала. Мудреці минулих часів мандрувати у петлях впійманого часу категорично не радили. Досвід тих мудреців вдало підсумував божевільний син лютеранського пастора з Рьоккену, який знався на вічному поверненні (відвідував звіра?) і попередив усіх спокушених духом цікавості: «Не заглядайте у прірву, бо прірва може заглянути в вас».

Хто зна, подумав Ярковський, скільки реконструкторів заплатили свідомістю за свої проникнення до червоточини. Один відомий містик казав про сотні тисяч обраних, чий розум зжерли мешканці впійманого часу. Він вважав, що кожний третій з тих людей-овочів, що тихо доживають віку у божевільнях, є тілесним залишком невдахи, що навмисно або ж випадково завітав до вічного повернення. Найбільший відсоток таких попа-данців давали експерименти з грибами і ЛСД.

Ярковському було відомо принаймні про один з таких випадків. Молода жінка-екстрасенс, яка практикувала з шаманськими грибами, одного чудового ранку вбила двох своїх дітей і сестру, а потім з диким сміхом вистрибнула з четвертого поверху. Життя їй врятували, але від розуму не лишилось нічого. Ярковський знав її як талановиту і досвідчену реконструкторку. Проте він також знав, що напад хижака з червоточини блискавичний і відбити його важко. Майже неможливо. Лише свідомість архатів і даоських святих недоступна таким атакам. Хижак, вчив Наставник, безроздільно оволодіває мозком, але не має досвіду керування тілом. Тому змушує окуповане тіло до безглуздих кровожерливих дій, руйнує або калічить його і швидко звідти виселяється. Особистість після того ніколи не відновлюється.

«О, Передвічна, бережи мене від такого!» – Ярковський подумки торкнувся знаку вищої ієрархії і відразу відчув, що розумному згущенню це не сподобалось. Зрештою, це його не здивувало. Це згущення, швидше за все, одного роду-племені з хижаками.

Темні пасма тим часом наблизились. В них панував неспокій, наче за хиткою запоною боролись невидимі велетенські щупальця. Ярковський вирішив, що вже достатньо заглибився у простір петлі.

«Достатньо», – підтвердило розумне згущення.

– Розо Казимирівно! – обережно покликав він, а розумне згущення повторило ім'я та по батькові померлої на усіх незліченних рівнях буттєвої стрічковості.

На заклик замість Рози Казимирівни прилетіли велетенські бджоли. Моторні й барилисті, вони наповнили всесвіт мерзенним авіаційним звуком. Розумне згущення від того звуку почало пчихати і кожен той пчих роздував голову Ярковського до різних сферичних розмірів – від шкільного глобусу до першого супутника, закинутого людством на навколоземну орбіту. З бридко пульсуючою м'якою головою він перестрибнув через рій бджіл. Нестабільні розміри голови завадили Ярковському розрахувати стрибок, його почало зносили вліво, у темно-сіру невизначеність. Драглистий зміст голови також зрушився, розтягуючи її в напрямі лівого вуха. Голова втратила кулясту форму, ліве око відповзло від носа і зауважило неминучість болісного падіння. Одна з комах рушила за ним, догнала і з розгону встромила в розпухлу голову міцне жало.

Ярковський закричав, хоча й не відчув болю.

Стрічка часу спалахнула сріблястим сяйвом і він опинився в кімнаті з обшарпаними стінами та високою, прикрашеною ліпниною, стелею. Частину стелі вкривали жовті пухирчасті плями, ліпнина з одного боку пообвалювалась, а на люстровому гачку, замість освітлювального приладу, висіло жіноче тіло у розшитій срібними нитками сукні. Обличчя повішениці не давалось до розглядання, розпливаючись на мерехтливу кольорову пляму, наче локація статевого органу у японському порно. Зате ноги можна було роздивитись до найдрібніших деталей. Одна з них залишилась взутою у балетно-танцювальну модифікацію домашнього капця. Ніс цього архаїчного взуття був також розшитий срібною ниткою. З другої ноги капець впав й перед очима Ярковського скарлючились у смертній судомі бліді безкровні пальці з доглянутими нігтями, на яких вгадувались скупі залишки перламутрового лаку. Лінію ноги в основі великого пальця псувала здоровенна ґуля. Шкіра на ній всохла й порепалась. Набряклі п'яти вкривав шар воскової жовтизни і зелена муха повзла по цій жовтизні, уособлюючи перемогу безупинного процесу життя над окремим малозначущим фактом смерті.