Антология - Україна-Європа

Roeckl, das ist Roeckl – прекрасне місце на «червоній лінії» головної торгової вулиці, мусило коштувати силу грошей. Можна собі уявити, яка за нього зчинилася бійка по смерті Бога Рукавичок, це ж цілий маєток. Але хто-небудь може мені сказати – що, ніхто більше у Відні не шиє таких рукавичок? Чи хтось іще взагалі зостався серед живих, хто вміє пошити такі рукавички? Невже мені випало стати свідком загибелі цілого мистецтва – як одної з тих тихоокеанських мов, які щороку зникають із лінгвістичних атласів, назавжди замуровуючи нам вхід до озвучуваних ними паралельних світів?…

Чому він нікому не передав свого ремесла? Чому не знайшовся хто-небудь не від світу цього, такий трохи схибнутий, бородатий ботан-фетишист, закоханий у жіночі руки, або просто в дівчину, якій хотів би подарувати найпрекрасніші у світі рукавички, – для цього навіть не конче бути схибнутим, Бог Рукавичок теж же напевне з цього починав, і, найімовірніше, та дівчина йому відмовила, а потім п'ятдесят років він подумки гладив жіночі руки з тою самою ніжністю, і всі ми, хто хоч раз був купив його рукавички, розтягли, розскубли цю ніжність по шматочку, як голодні гуси, і незчулись, як її не стало, – як же так, що ніхто не впізнав, не похопивсь перейняти цієї мови?… В кожного великого майстра мають бути учні – а він же був великий майстер, я ще маю доказ, можу показати – одна рукавичка гнідої масти на праву руку, дивіться, яка ніжна й чула, як жива істота, ніхто не хоче приміряти?…

Спробуйте! Хто сміливий, агов, дівчата! Ну чого, чого ви втікаєте – чого боїтесь?…

…Ні, ось це останнє вже вигадка, цього вже не було. Я не трясла останнім зацілілим твором майстра перед очима схарапуджених рюклівських продавчинь, і не виголошувала полум'яних промов, розлякуючи клієнтів (тут могло б бути ще одне оповідання, де героїню забирає поліція, таке трохи голлівудисте, вуді-алленисте, але на жіночий лад – чом би й ні, 60-ті повертаються, жіноче бунтарство знову в тренді…) Але цього не було. Натомість я чемно купила в пані Ворони пару якихось тих серійних обрубків не надто кислотного кольору (ні разу звідтоді їх не вдягла!) – заплатила за інформацію.

А потім невидющо йшла по Mariahilferstrasse, раз у раз наштовхуючись – Entschuldigung! – на інші перехожі тіла, і думала, сковтуючи сльози впереміж із дощем: могло б бути оповідання, ах яке могло б бути оповідання, гінке й летюче, як під диктовку з неба! – от просто зараз замкнулась би в номері й написала б – якби на мене не чекало умовлене інтерв'ю, а потім виступ у Міській бібліотеці, потім вечеря з організаторами, а вранці-рано – літак: звичний уклад нашої літературної торговиці. Я ж бо також працюю в крамниці готового одягу. Бог Рукавичок даремно на мене понадіявсь.

…І ви також забудьте, що оце щойно тут прочитали. Все одно колись усі старанно понавишивані нами слова зітруть з електронних носіїв задля економії місця – і на білому екрані якого-небудь новітнього суперґаджета осені-2063 заблимає закличне гасло, котрим дедалі рясніше заліплятимуть пустоти по всіх замурованих входах:

Вересень 2013 р.

© О. Забужко, 2013

Mи набрали стільки різної музики, що слухати її вже ніхто не хотів. Якісь сербські народні оркестри, старі саундтреки, до того ж Сільві, як завжди, мала повні кишені свого прибабаханого нового джазу, який вона всім рекомендувала і який, крім неї, ніхто не слухав, бо цей новий джаз слухати просто неможливо. Мені взагалі здається, що коли людина довго і наполегливо про щось розводиться, це свідчить лише про те, що вона сама все це щойно і вигадала, скажімо, новий джаз; думаю, Сільві могла відкопати ці записи де-небудь на студії у себе в Празі, попсувати як слід плівки і тепер видавати все це за атональну музику. Хоча могла цього і не робити. Десь між кріслами нашого «рено», вкупі з банками коли та путівниками, мали бути ще пара альбомів старого-доброго Лу Ріда, якраз періоду його найбільшого цвітіння і токсикозу, касети теж, до речі, були чеськими, така собі фірма «Глобус» шмаляла по гарячих слідах великої європейської трансформації на межі 80-х, вигрібаючи все з золотих запасів поп-музики, ось і старий-доб-рий Лу Рід, що називається, попав. Але до нього черга навряд чи дійде – надто енергійно Сільві вистукує пальцями по керму в такт – якщо це можна назвати тактом – атональному місиву, що, мов із м'ясорубок, лізе із захриплих динаміків, вмонтованих у передню панель.