Антология - Україна-Європа

– Дивися, – кричить мені Руді, – ось мій простір і ось моя батьківщина. Все, що я маю, – це оця стіна, і все, що я можу, – це іноді приходити сюди і відчищати її від всілякого лайна. Повір мені, цього досить, аби ні за чим не шкодувати. Навіть якщо завтра ця довбана Європа вкінець глобалізується і об'єднається з Азією, все одно тут – у Берліні – стоятиме стіна з моїм металобрухтом, і навіть якщо я завтра помру, то присилатиму сюди яких-небудь довбаних ангелів, аби вони здирали це лайно, розумієш? Ось саме тому я вже нікуди звідси не поїду. – Я подумав, що, в принципі, він має рацію, цей старий друг Гавела у військовій куртці, хоч він добре, як на його вік, вмазав, він усе одно має рацію, так само, як і десятки тисяч балканців і турків, котрі мурують цей новий Берлін, зводячи повсюди риштування і підпираючи ними холодні берлінські небеса, які нависають низько й печально, і з яких ось уже кілька годин ллється дедалі сильніший дощ. За два дні я чекав на віденський потяг уже на справжньому Гамбурзькому вокзалі, себто на залізничному вокзалі міста Гамбурга. Сільві та Ґашпер проводжали мене, вони збиралися ще заскочити в Дортмунд, а я мав повертатися. Підійшов потяг. «Ну, що, мен, – говорить Ґашпер, – побачимося вдома, у Відні». – «Ясна річ», – відповідаю. Вже коли я сідав у вагон, Сільві підбігла, дістала з кишені жменю фруктових карамельок і сунула мені в долоню. На першій станції, близько півночі, в купе підсіло троє фермерів, вони позакидали валізи нагору й побігли шукати ресторан. Повернулись за п'ятнадцять хвилин і дуже бідкались, бо нічого, ясна річ, не знайшли, а бахнути, очевидно, хотілось. «А ви у провідника спитайте», – підказав я, але вони гумору не зрозуміли і побігли шукати ресторан у протилежний бік. Потім ми цілу ніч намагалися заснути, але з цього нічого не вийшло, бо як можна заснути з трьома фермерами?…Над Віднем плавало багато-багато хмар. Я зійшов на перон і пішов до підземки. Назустріч ішла дівчина, мерзлякувато кутаючись у світле пальто. Вона нервово озирала перехожих і тремтіла від ранкового холоду. Побачивши мене, вона боязко огледілась і, підійшовши, спитала:

– Ти маєш морфій?

– Морфій? – перепитав я. В принципі, мене теж колотило після потяга.

– Ну, морфій, – нервово повторила вона.

Я поліз до кишені і в її очах з'явилось щось схоже на надію. Який морфій? Я що, схожий на людину, яка роздає на вокзалі морфій усім спраглим? От гівно. Я дістав жменю фруктових карамельок і вклав їй у долоню.

– Гарного дня, дівчинко, – кажу.

Відень, 2002

© С Жадан, 2011

Укожному міжнародному аеропорту є зона очікування, де ти «зависаєш» на якийсь час після проходження формальностей із багажем та документами. Люблю спостерігати тут за людьми. Я взагалі люблю за ними спостерігати та домальовувати в уяві до побаченого та почутого більш повну картину. Так швидше минає час перед польотом.

Але цього разу спостерігали за мною. Рибалку вловили на вудку!

– Я маю час поміркувати про вашу контрабанду, але вродився трохи лінивим, може, самі розкажете? – почула я молодий чоловічий голос і озирнулася.

На сидінні за моєю спиною, трохи навскосу, сидів хлопець із хитрими небесного кольору очима та довгим русявим волоссям, перехопленим на лобі плетеною стрічкою.

– Перепрошую, це ви до мене? – здивувалась я, прекрасно усвідомлюючи, що більше йому турбувати розмовами нікого.

– Так, пані, до вас, – знов усміхнувся хлопець. – Я випадково побачив, як ви із подругою перепаковували валізу після зважування і категорично відмовилися позбутися дечого важкенького і недозволеного.

Кров вдарила мені у щоки – от вже не думала, що хтось міг мене «випасати», хоча хіба це так уже дивно у велелюдному мурашнику під назвою Бориспіль? От і впіймали мене на «криміналі»…

Але очі цього вояжора швидше світилися цікавістю, ніж пророкували неприємності. Та й моя вже зареєстрована валіза благополучно вирушила за лаштунки разом із іншими, що успішно пройшли таможенний контроль.

– І як я мушу реагувати на ваші слова, шановний? – всміхнулася я. – Хіба що спитати, чи не вчила вас мама, що зазирати по чужих валізах нечемно?

– Та чомусь такому вчила, я й сам поважаю приватність чужого життя, але коли побачив краєм ока ті два чималі буряки… – цієї миті він дуже виразно вирячив очі, а обличчя його так витяглося, що я не втрималася від сміху, уявивши собі, що ж той бідака пережив.