Антология - Україна-Європа

– Чи відомо вам, що у тваринному царстві зазвичай розцяцьковані саме самці? Це, щоб привертати до себе увагу скромних, сіреньких самичок.

– А давно ти належиш до тваринного царства, Інаро? – незмінно цікавився він.

– Від народження, отче. Геть усі ми – ссавці.

– Не без того. Але це – ще не все. У людини є душа. Така собі невидима штучка…

– Я не вірю в те, чого не можу помацати!

– І в те, що ти дихаєш повітрям – також?! – роблено жахався падре.

Звісно, наші теологічні суперечки здебільшого були жартівливими. Я могла сто разів не поділяти погляди отця де Россі, але завжди поважала його щирість і віру. У наші часи, коли навкруги всі керуються вигодою, коли все продається і купується, а Образ Божий успішно перетворено на Торгову Марку, священика, який справді вірує, можна виставляти в музеї. А отець Лоренцо вірив. І ставився серйозно до всіх своїх обітниць.

– Жертовне ягня, – прорік він, пильно оглянувши мої сяючі шати, простягнув руку для привітання і сів навпроти. Я криво посміхнулася, стиснувши на мить його долоню.

– Дрес-код. Це сукня для коктейлю.

– Для якого? Раджу «Криваву Мері». Якщо перекинеш на себе хоча б півсклянки, вийде нічогенька абстракція.

– На жаль, у цей час тут подають лише шампанське. П'ятнадцять фунтів за келих. Не бажаєте? Я пригощаю.

– Дякую, Нарі, але ні, – падре насупився. – Я не бачу приводу для святкування. Що питимеш?

– «Граф Грей», і я собі вже налила. А вам що запропонувати?

– Що завгодно, тільки, будь ласка, без молока. Коли я бачу, як хтось хлище ту бежеву бурду і називає її чаєм, я впадаю у розпач, а це великий гріх.

– Ваше щастя, що ми говоримо італійською, отче. Ваші слова – це профанація британських святинь. І, до речі, про молоко… а як же тоді бути з капучіно?

– Це святий напій від наших братів-капуцинів. Райська насолода. Не порівнюй.

Якийсь час ми мовчали. Я жувала крихітний сенвіч з копченим лососем, отець Лоренцо меланхолійно розмішував у своїй чашці шматочки рафінаду. Ніхто з нас не хотів починати справжню розмову. Не тому, що бракувало рішучості – нам обом її було не позичати. Але в повітрі між нами висіла, потріскуючи, мов несправний дріт під напругою, якась пекуча й крихка безнадія. Усе дарма, усі бесіди марні – я це усвідомлювала, і він також, та на правах старого друга і священика заговорив першим.

– Може, передумаєш?

– Ні.

– Інаро…

– Ні, – повторила я з твердістю, якої насправді не відчувала. – І нічого мені не кажіть, добре? Я не можу вчинити інакше.

– Ну, а я не можу мовчати, – зі щипців для цукру випав і втопився у чашці патера чи не сьомий шматок рафінаду. Зважаючи, що отець Лоренцо зазвичай пив усе без цукру, це було більш ніж показово. – Не роби дурниць.

– І на гадці не мала. Це стане найрозумнішим з усього, що я будь-коли робила.

– Те, що ти замислила, – гріх.

– Справді?! – почувши це, я ледь сендвічем не вдавилася. Кепські справи у мого падре, якщо це останній його аргумент. – Це дуже прикро, чесне слово. Та Бог на небі своїх впізнає.

– Не смішно.

Мимохіть він підвищив голос. До нас миттю підскочив офіціант.

– Мадам, падре, усе гаразд?

– Так, більш ніж. Ви можете йти, – я зробила відповідний жест рукою, але хлопець вагався, явно маючи ще щось на язиці.

– Якщо мадам дозволить… ми щасливі, що ви завітали до Лондона. І це велика честь для нашого готелю – приймати вас у себе. Усього вам найкращого.

Юнак нарешті відійшов. Очі мого священика переможно сяяли.

– Ось, бачиш? Ти бачиш?! І так тебе сприймають скрізь. Вітають, чекають… Люди люблять тебе, а ти…

– Люди люблять не мене, отче. Мене вони не знають, навіть якщо прочитали всі ті дурниці, які про мене писала преса. Але мені щиро шкода, що я не обговорила план своїх подальших дій з усіма лондонськими офіціантами. Не винесла його на суспільне голосування. Моя вина.

– Ти корчиш із себе сноба, дівчино, однак ти – не сноб. Ну, гаразд, лишимо в спокої обслугу. А як же я? Як синьйора Гемма, Кіган? Чи ми також любимо не тебе?

– Мене. А я – вас, усіх. Та про синьйору Гемму і пана Кігана є кому подбати. Ну, а ви… вас, друже, й танком не розчавиш. Слово честі, я заздрю вашій пастві.

Отець Лоренцо зітхнув.

– Я так розумію, до Ірландії ти не поїдеш.

Я здригнулася.

– Немає сенсу.

– Ні? А не поясниш, чому? – єхидно поцікавився падре. Його темно-сірі очі победитовими свердлами вгризалися мені в душу. – Мусила б сказати «Прощай!» тим, хто дбає про тебе! Але ж ні! Куди там! Наша принцеса задля того надто горда!