Антология - Україна-Європа

Дивом уцілілі діти поповнювали легіони малих уркаганів, з яких потім виростав новий фундамент для кримінального світу… Вони були безжалісними, ці восьми- чи дванадцятирічні істотки. Вони знущалися над старими, що не були кримінальними, відбирали в них хліб, влаштовували дикі дитячі побоїська. Вони поклонялися лише злодійській табірній ієрархії.

їх можна було назвати тваринками в людській подобизні, живими жертвами Молоха.

А він знову прийшов у сибіри й Мордовії, переодягнувшись із фінікійської багряниці в дебелу радянську шинель. Відкинувши місячний серп, Молох нап'ялив на шапку-вушанку п'ятикутну червону зірку. Але серп таки залишив – на радянському гербі. І ще додав молот.

Моло-х і моло-т…

Їх ставало щоразу більше. Їх було безліч.

Вони йшли і йшли, заполонюючи світ своїми рахітичними тілами.

Вони повзли пустелями й прірвами, джунглями й преріями, але страшніше, як у своїй передсмертельній батьківщині, в україні радянській, не було ніде.

Вони пленталися тихими вулицями планети й сумовитими полями світу – найпечальніше місце було там, звідки попідводилися із землі їх непогребені трупи й трупики.

Вони діловито заглядали до зернових амбарів, поспішно дихали теплим глевким повітрям пекарень, рилися у вічних смітниках вічних міст… Всюди була можливість затамувати підставову людську потребу в їжі, окрім їхньої батьківщини-канібалки.

Вони просилися на нічліг до суворих скандинавів, імпульсивних італійців чи розважливих германців – прикметники могли тасуватися, як колода карт. Їх приймали – байдуже, неохоче, зневажливо – але приймали. Їх не прийняла лише батьківщина, а потім перед ними не розверзлися й глибини власної землі.

Вони заходили в нічні клуби й ресторани великих міст Західної Європи, щоб – хоч на мить! – перекривилися жахом чиїсь самовдоволені лиця.

Вони намагалися обживати заокеанські ліси й прерії, але ті потребували живих, а не безтілесних і безшелесних. Могильні кості не посіють зерно, скелети не викорчують чагарники, замордовані тіні не поцілують стомлених роботою.

Вони намагалися заселяти міста-привиди й села-пустки. Деколи родичі, які живилися м'ясом своєї дитини, підповзали під церковні врата, не тямлячись і не тямлячи. Іноді замордовані священики приходили до порожніх церков, щоб відправити літургію за убієнними.

Діти падали вниз, опухлими животиками до землі, аскетичними ручками й скелетними тільцями – у гіпнотичні трави вітчизни, яка не зуміла їх ні прихистити, ні захистити. Вона зрадила, влаштувавши новий тофет без спалювання й обкурювання ритуальним вогнем. Вона вбила їх, аби прославити провинного ангела, щоб прихистити одну з його інкарнацій у велетенському національному гуртожитку площею 1/6 земної кулі.

Вітчизна стала для них короткозорою повією, звихнутою жрицею-геростраткою, матір'ю-шизофренічкою, що днями, а особливо ночами, нап'ялює на свої висохлі прищуваті оцупки рукавички дітовбивці.

У дітей із опухлими животиками не було ні батьківщини, ні батьківщини. Часто їм не знаходилося навіть місця для погребіння.

Навіщо вогні, навіщо гекатомби байдужим богам? Є новий бог – Сталін, чия червона пащека потребує нової жертви для поглинання.

Бог Сталін – це не Астарта з її вічними змінами, з її моторошною ліричністю й романтичною жорстокістю.

Небайдужий червоний бог знає, що найліпше заковтувати ті жертви, що клянуться в любові, навіть у передсмертних конвульсіях люблячи ката і вважаючи його великим і єдиним…

Кожен геноцид в окремій країні є геноцидом проти людства, адже натхненники й виконавці при можливості не зупинилися б перед винищенням планети, залишивши для власних потреб кілька сотень тисяч рабів, одалісок, акторів, паскудних політиків і блазнів.

І ходив полями вітчизни-канібалки незримий Некрофіл Перший. Часом він довго вдивлявся в обриси шляху на захід. Напевно, він виглядав звідти якогось підбадьорливого жесту Некрофіла Другого. Перший мріяв про серп і молот, другий – про свастику. Першому снилися колючі концтабірні дроти над усім світом. Другий віддавав перевагу санації для неарійців і випаленій землі. При великому бажанні між першим і другим некрофілом можна було знайти кілька дрібних розбіжностей. Вони так ненавиділи один одного, що ця пристрасть нагадувала соромітницьку примару любові.

Але нині Некрофіл Перший був самотнім. Йому всюди привиджувалися знерухомлені люди, якими керує дебела Лялька. Некрофіл ненавидів і сміх, і плач. Він взагалі ненавидів будь-який шум. Також він ненавидів живу тишу. Тиша мала бути мертвим простором, де упокоєні безліч трупів.