Антология - Україна-Європа

Батько каже, що зараз легше. Батько вважає, що вже можна потихеньку готуватися до боротьби.

Батько каже, що треба лише бути дуже обережним, хитрим, добре знати теорію марксизму-ленінізму й провідну мову, бо інших фактично вже не залишилося. Батько Гнат, навіть керований відчаєм, вважає, що Україну можна будувати без мови, а вона потім відродиться, як Фенікс.

«Головне: жити не тілом, а духом», – каже батько і якось старіє на очах. А потім знову дивно підмолоджується, обливається зранку холодною водою, навіть бігає, годинами сидить у незручних позах. «Виховуй терплячість і уважність, сину, ти надто запальний і неврівноважений», – повторює батько свою спокійну тиху мантру.

Як же її виховувати, тату, коли все спрямоване проти спокою?

Як вивчати теорію біснуватих, коли вони звели в могили мільйони? Як можна імітувати захоплення тим, що ненавидиш, батьку?

Як бути врівноваженим, тату, коли всюди панує брехня?

Маркові ровесники не задумуються над її змістом. Їх життя минає в кам'яному мішку, зітканому Марксом і марксенятами. І так буде ще багато століть.

Як можна серйозно займатися йогою чи карате, коли в державі культ політзанять, аматорських хорів і повсюдне офіційне шельмування західних цінностей, мовляв, у савецкіх собственная гордасть?…

Хтось видасть мене, донесе, куди слід – і тобі, тату, одразу впаяють на всю іванівську новий «срок»!..

Як можна будувати культуру народу, коли зникає його мова? Коли з тієї мови насміхаються, вважаючи історичним пережитком або відсталим селянським мотлохом? Ти – великий мрійник, тату…

Марко багато чого хотів би спитати в батька, але відмовчувався. Запитувати – соромно, мовчати – важко.

Марко вже вчиться на історичному факультеті. Інакше й бути не могло. Технічний вуз був йому нецікавий, заклади мистецького спрямування видавалися підозріливими: хіба в цій країні митець може бути вільним?

Доторкатися до мистецтва в цьому кам'яному мішку – як доторкатися до делікатесів у концтаборі (садисти іноді й таке робили: голодному в'язню давали маленький шматочок домашньої котлети, чверть картоплини – і все… Це було ще гірше, аніж не їсти взагалі) – хіба тут може народитися щось справжнє?

О, тут безлік вчителів малювання й літератури в школах і вузах! Але це переважно не хранителі, а блазні великого мистецтва!.. Це нездарні маленькі тіні однієї мільйонної великої тіні. Це ідеологічні супутники комуністів, які сприяють некрозу учнівських мізків. У цьому бруді, що вивчається на уроках літератури, навіть діамант стає обкаляним. Він забруднюється – і треба дуже уважного ока, щоб відрізнити коштовний камінь від сурогатів…

Так що історичний – це найліпший варіант. Звісно, найгірше – це марксистські талмуди, суцільна ідеологічна брехня, маса дрібних і більших стукачів. Серед технарів чи митців їх не так багато. Це правда. Вчитися на історичному небезпечно.

Історія України перебріхується й викривлюється до рівня глумливої пародії. Варварсько-методичні панегірики компартії виглядають непристойно. Історія оцінюється крізь призму класової боротьби.

Але ж неможливо перебрехати історію стародавнього світу! Неможливо відмінити ні золоту епоху правління Перікла, ні трагізм Пунічних воєн, ні історію фінікійських жертвопринесень!

…кажуть, що древні фінікійці практикували жертвопринесення немовлят… під час облоги Картагену вони зважилися на ритуальну гекатомбу… особливо цінними були жертви дітей із знатних родів… жертви первородних… фінікійці-чоловіки в багряницях, які почали носити першими… біла кістка й голуба кров… жінки з кульчиками й коралями… особливою прикрасою був місячний серп – символ богині любові й смерті Астарти…

… У місці, названому тофет, вони – по одному! – укладали дітей на руки ідола, що мав лик тільця… і палили вогонь… дитячі тіла скидали вниз спеціальними гаками… зойки заглушувалися ритуальними танцями й піснеспівами, зверненими до богів, яких слід було задобрити… жертви приносили божеству, ім'я якому – Молох…

…близько 500 немовлят згоріли під час тієї гекатомби…

Але у 30 – 50-х роках чекісти перевершили фінікійців. У столипінках немовлят вбивали, щоб вони не плакали, а тих, які вижили, розлучали з матерями. У концтаборах були дитячі бараки, де конали відлучені від материнських грудей і тепла немовлята, так ніколи й не побачивши тієї, що привела на світ, зачем меня мать родила. Зечок-матерів буквально відтягували від своїх дітей, нерідко розстрілюючи автоматною чергою. Або вони самі забували про них, бо цар Голод подбав про це, швидко перероджуючи матерів на скелетоподібних істот із мішечками замість грудей, із божевільною посмішкою, зверненою до Молоха в радянській подобизні, а не до своєї дитинки.