Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

Брати знайшли собі точку на даху одного з будинків для того, щоб стежити за тим, що відбувається в районному міліцейському відділку. Фотографують побиття міліціонерами наркоманів і бомжів, застілля з бюстгальтерами на люстрі, передачу хабарів тощо.

Навіщо вони це роблять? Для своїх, так би мовити, внутрішніх потреб. Щоб у разі потрапляння у відділок мати компромат на будь-якого міліціонера.

Але сьогодні була субота – у відділку працював тільки сейф з важливими документами. Цей сейф взагалі працює без вихідних, бо ризикувати своїми документами – не в його пріоритетах.

Тому ввечері гопники подалися до дискоклубу «Віолончель і клаустрофобія» – працювати на благо нації – бити мажорів.

Бути гопником добре – ти як самурай. Не ходиш ні під ким, ніхто тебе не може вирахувати. Тільки замість маски у тебе кепка, замість чорного кімоно – спортивки, замість сакури – косяк трави, замість меча – мобіла.

Бути гопником – значить, вільно розпоряджатися своїм часом. Можна, наприклад, втикати весь день на автобусній зупинці. Ні, гопники Івани не чекали там на транспортний засіб, щоб кудись поїхати. Це просто було їхнє постійне місце тусовки з усіма корешами. Здавалося б, що ось усе їхнє життя триває на зупинці, але в один чудовий момент вони мають сісти і поїхати освоювати нові регіони й місцевості. Але наразі так виглядає, що ця зупинка і буде кінцевим пунктом призначення. Щоранку, коли вони сюди приходять, вони потрапляють в епіцентр свого існування.

Також можна грати комп’ютерні ігри, втикати фільми, слухати шансон. Культура така слизька штука, що протискається навіть у найглухіші нички, просовується навіть у найпласкіші вушні раковини.

Можна хуліганити, видряпати ключами матову фразу на стіні в під’їзді. Зробити зі слів, як би це поетично не звучало, глибокі западини. Хто сказав, що зв’язка ключів – це не пензель художника?

Можна піти до входу в нічний клуб і бити там мажорів, кидаючись на них перед тим, як вони сідають у свої тачки чи таксі. Мочити мажорів і відбирати у них гаманці й смартфони – солідніша справа, бо тут у гопників прокидалося відчуття врівноваження соціальних класів. У цій справі руки в Іванів уже в буквальному сенсі – набиті.

Взагалі, думали гопники Івани, між нами і мажорами різниця тільки в тому, шо вони шаройобляться зі смартфонами, а ми – з мобілами.

І ось сьогодні вони біля клубу підстерегли мажорчика на понтах і з нафуфиреною малоліткою, яка вела його під руку до автомобіля. Із крокодилячого у цієї дівчини поки була тільки шкіра на туфлях.

Пацани на шифрах якомога тихіше, але шустро забігли в темний провулок, куди повернула пара, там стояла тачка мажора. Накинулися на нього зі спини, без кіпішу, без розборок заїхали йому кілька разів бітами під коліна, той відразу закричав і завалився на асфальт, ніби чапля, яка тільки зрозуміла, що коліна у неї віднині згинаються в інший бік. Дівчину штовхнули так, що вона застрягла головою в сміттєвому баку, у її золотистих кучерях застрягнув шматок сушеного морського бичка. Кілька хвилин копали лежачого ногами, обшманали кишені, поки той ледь ворушився і корчився від болю.

Цього разу вони забрали лише телефон. Через те, що в кишенях мажора не виявилося більше ніяких предметів, І-три ще кілька разів його ко5пнув гострим кінцем свого черевика.

У молодої крокодилихи Івани зірвали золоті сережки й золотий ланцюжок, на якому висів кулон з малюнком японського журавля.

Івани втекли з місця події, забігли у свою приховану кімнату в підвалі одного з сусідніх під’їздів і засіли там на кілька годин, щоб бути подалі від місця злочину. У підвалі було вогко, з різних кутків у кімнаті стирчали іржаві труби, з глибини загального підвалу було чути капання води, і з кожним плюскотом краплі у пацанів стукали серця.

Три Івани, один мозок на трьох, але три серця.

Якби Івани були сіамськими близнюками, то у них був би один паспорт на трьох. Але якби все було навпаки – три мозки і одне серце, – вони б мали три паспорти і три окремих права голосу на виборах. Мозок – головніший за серце, бо у кожного мозку є право голосу, але не в кожного серця є такий привілей.

На телефон, який вони забрали в мажора, безупинно хтось дзвонив. Пацани спершу думали викинути сім-карту, як зазвичай це й робили. Але цього разу на мобілу брякав номер, який був записаний як «БАБЛО».

Гопники сиділи навколо світла, що блимало з невеличкого блакитного екрану і осяювало цеглу на стінах, ніби навколо невеличкого полум’я. Але вони не могли вкурити: це полум’я їх зігріє чи все-таки нагріє?