Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

– Ви тільки не хвилюйтеся, хлопчика він дуже полюбив, – почав говорити Малдаван. – Ось у мене в кімнаті навіть лежить книжка про динозаврів, яку Молочник купив дитині. Маля позавчора покупало у ванні нашого пікінесика, за що той став ще грайливіший і ластився до всіх, як до маминої соски. Вчора хлопчик обмалював вампірами та кажанчиками туалет. Молочник у нас – фанат вампірів, тому, так-так, він полюбив дитину.

Він подивився на всіх благальним поглядом і зрозумів, що всі ці пояснення – до одного місця.

– Ви мене чуєте? тільки не бийте, будь ласка. Я інтелігент у другому поколінні.

– Інтелігенти бувають тіки в першому поколінні, підушара, – гавкнув, як пес, чоловік і соковито проламав кулаком лице Малдавана. Голос у чоловіка був рвучкий і грубий, ніби у потужного пітбуля чи боксера.

Малдаван ледь витерпів удар, сплюнув на підлогу і питально глянув на Іванів: мовляв, роз’ясніть хоч трохи ситуацію.

І-три зреагував на благальний погляд і пересохлим голосом прохрипів:

– Малдаван, помниш історію про дитину Кєлбаса, яка думала, шо її тато – тьотя? Так вот, познакомся – це Кєлбас, боксьор у відставці, він прийшов за своїм малим.

Малдаван глянув на Кєлбаса поглядом, яким дивиться на господаря лабрадор, який накакав у куточку, і, тримаючись за щоку, спитав:

– Дуже приємно познайомитися. А як дитину хоч звали? – і відразу зрозумів, що задав найтупіше питання в цій ситуації, і захотів якось швидко виправити цю незручність, яка, чим далі, тим більше заходила в кут, але натомість сказав ще недоречнішу фразу: – Хлопчик нам так і не сказав свого імені.

– А ти, йопта, питати пробував? – крикнув Кєлбас і зацідив Малдавану так, що на кухні задзвеніли склянки.

В сутичку втрутилися Івани. Вони розуміли, що теж винні в ситуації, як і всі, хто тут був присутній, крім Кєлбаса. Дружина в кольорових колготах з візерунком геному людини теж була винна – вона не догледіла хлопчика.

У Кєлбаса з Іванами приятелювання тягнулося ще з дитинства, вони мешкали на сусідніх вулицях, тому він не став на них відводити душу. А на Малдавані й особливо на Молочникові – хотів поставити хрест. Осиковий.

Івани не хотіли, щоб побоїще продовжувалося. І-раз вигукнув у гущавину м’ясорубки:

– Так, а де малий, Малдаван? Де Молочник? – роззирнувся по коридору і додав: – Ага, і де, кстаті, пікінес?

– У пікінесі вся проблема, – пояснив Малдаван і стиснув губи. Хоча, як їх тепер не стискай – все одно вони напухли й замастилися кров’ю. Він пояснював так, ніби хотів віддати Кєлбасу останню сорочку: – Хлопчик сьогодні вдень упав зі зламаного стільця і придавив лапку Муфті. Стілець давно вже зламаний, Малдаван сам з нього кілька разів падав. А собачка може назавжди лишитися інвалідом. Тут така ситуація – це моя особиста думка, – що якби не зламана ніжка стільця, то й не зламана лапка пікінеса.

Люся, як нормальна жінка, зарюмсала і тихо завила, ніби коллі чи лайка на повний місяць.

Малдаван глибоко видихнув:

– Так от, Молочник прийшов з роботи, побачив калічену Муфту і накинувся на малого. Він повів дитину назад в торговий центр, в якому ви, Люся, його загубили. Він там збирався лишити хлопчика. Точніше, уже лишив, вони вийшли з хати більше години тому. А Муфту він тоді ж забрав з собою – понести до ветеринара. Тому або йдіть забирайте хлопця, або чекайте Молочника від ветеринара.

– Від ветеринара йому дорога сразу в реанімацію. Без шансів, без варіантів, – зашипів Кєлбас.

І тут Люся, ледь стримуючи рюмсання, спитала:

– Слухай, ти ж казав, шо він полюбив нашого Ваню? Чого він з ним так?

– Ну як вам пояснити… – розвів руки Малдаван і ще більше стиснув губи.

Він задумався. Зовні це тривало мить, але думка була довгою.

У Люсі в цей момент з-під піжами виглянули колготи з візерунком геному людини, іграшки пікінеса поховалися в кутки, побоювалися, що Кєлбас зараз тут усе розтрощить, у книзі про динозаврів один за одним почали зникати малюнки.

Малдаван розвів руками і промовив, хоча знав, що ніхто з присутніх його не зрозуміє, і що всі подумають, що він напрошується на те, щоби Кєлбас розмазав його по стіні:

– Розумієте, вампіри завжди залишаються вампірами.

Життя на районі не дуже насичене, і тому в добі всього-на-всього шістнадцять-вісімнадцять годин.

Але три гопники Івани вміють розважати себе так, що до вечора їхні короткі зачіски сивіють. Сплять вони лише для того, щоб до ранку відновився природний колір їхнього волосся.