Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

Івани не встигли докурити – в браму собору медики на носилках занесли їхнього брата – І-два. Брати впізнали його за одягом ще здалеку – «адіки» не з трьома білими, а з трьома зеленими смужками, такі смішні й дивакуваті спортивки були тільки в їхнього брата.

Щойно Івани помітили, що в стіни собору несуть їхнього брата, вони відчули, як сильно їхньому братові болить. Біль має властивість передаватися через погляд.

Гопники відчули біль. Фізичний біль, який пульсував тілом їхнього брата, ніби напівзламана довга люмінесцентна лампа, яка блимає в темряві. Але краще темрява, ніж такий сильний біль.

Івани рвонули до нього. Він був всуціль побитий, з голови в кількох місцях юшила кров, права рука була зламана в зап’ясті, він тримався за неї. Брат придивлявся до Іванів, так, ніби помітив щось далеко за горизонтом. І-два дихав обережно і обривисто, видно було, що йому боляче це робити. Але І-раз підніс до вуст брата цигарку і дав кілька разів затягнутися.

У Іванів через очі бризнула вся злість, накопичена за ніч і за кілька попередніх ночей. Та злість, яка готувалася проти мітингувальників на Євромайдані. Злість – це руйнівна сила, якою ти, здавалося б, навчився керувати, зумів її підпорядкувати собі, але вона в будь-який момент може вирватися й розірвати тебе. Не просто через те, що природа злості – знищувати, а й через те, що ти хотів приручити її, а вона до кінця нікому не може підкоритися, бо на одну злість знаходиться інша – сильніша й безрозсудніша, яка вибиває слабшу злість. Злість любить бути вільною, вона не має належати комусь конкретно.

До братів та медиків, які поклали І-два на каремат, швидким темпом десь з глибини двору підійшла дівчина в білому халаті з червоним хрестом.

І-три придивився до її обличчя і впізнав – за сережками. Це була та сама дівчина, яка їм сьогодні вночі дала чай і бутерброди.

Вона нахилилася до І-два, у неї трусилися руки. Бережливо, ніби мама до немовляти, усміхнулася до нього, і сказала:

– Давайте я вам голову перемотаю.

– Ага.

– Тут болить?

– Ну.

– Знеболювальне дати?

– Тіпа да.

– З журавлиною?

– З журавлиною.

– Цукру скільки?

Гопники Івани гостювали у двох своїх друзів, які разом знімали двокімнатку. Дивилися фільми, курили на балконі, сьорбали пиво, говорили за трудне життя, тобто за дівчат.

Два друга – чехівські персонажі. Молочник і Малдаван.

Молочник постійно всіх підколював і багато триндів, у нього бігали очі, як білка в колесі, на футболці був намальований Ісус із гавайською гітарою і усмішкою, як у доктора Лівсі з мультика «Острів скарбів». Будь-які речі, що йшли врозріз із його переконаннями, одразу ж його дратували. Якби він був собакою – то обов’язково якоюсь нервовою таксою з вертким хвостом і носом, яку постійно тягне понюхати чиїсь штинючі шнурівки.

Малдаван носив бороду і був малоговіркий. Можливо, саме через бороду він мало говорив, або навпаки – завів бороду, бо мовчав. Борода – це замінник слів, такий собі захист від діалогу. Голос у нього був низький, ніби в удава, який глибоко затягнувся міцною сигарою. Він любив взяти людину за долоню в коридорі, в переході, на дитячому майданчику, подивитися їй в очі і спокійно промовити щось на кшталт такого: «не хвилюйся, все буде спокійно і закінчиться добре». Гопники ніяк не могли доперти, як шось може скоро стати ніштяк, якшо всьому оп-оп – і гаплик. Через ці всі лагідні слова, тримання людей за руки, інші подібні заманухи Малдавана вони думали, що він латентний гей.

– Я не переварюю дітей, – сказав Молочник, прикурюючи цигарку на балконі. – Як можна терпіти цих однокліточних, сцикливих, підлих потвор! Он Івани, чув, задвинули, шо у їх знакомого, Кєлбаса з Бенделіані, малий нажав не ту кнопку на ноуті і весь вечір втикав японські геймультики. І шо? А то, шо через день питає в тата – тато, а ти дядя чи тьотя?

Кєлбас, про якого говорили пацани, був здорованем, в юності займався боксом, але після кількох складних переломів носа лікарі категорично заборонили йому спарингувати. Казали, що ще кілька таких травм, і він зможе тільки вдихати.