Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

Івани в глибині душі були гуманістами. Вони вважали, що коли людину б’ють і вона не відбивається, то ця людина прихильна до того, хто її б’є, ця людина погоджується з тим, щоб її побили. Тому вони не цуралися бити нікого. Івани, в їхньому розумінні, були справжніми гуманістами.

На Майдані панувала глибока ніч – це час, коли помічаєш речі, на які б ніколи не звернув увагу вдень. Ось біля намету ворушить губами в самотній молитві чоловік з великим золотим хрестом, що висить на грудях. Ось під сходами цілуються студент зі студенткою, і їхні губи ворушаться так, як і губи церковника – ніби в молитві.

З ліхтарів вулицею пирскало світло. Світло – це те, що роз’єднує сліпих і зрячих. Адже якби його не було, то усі були б незрячими. Можна сказати, що Бог створив усіх людей однаковими, а світло їх роз’єднало.

Гопники Івани собі мирно тусувалися посеред натовпу в кількасот людей. Вони були дуже голодні, Майдан їх у сенсі їжі рятував. Хлопці саме зібралися пити чай та їсти бутерброди, які їм приніс І-три.

Але тут почалася катастрофа. Та катастрофа, про яку напишуть усі світові ЗМІ, про яку будуть говорити на кожній кухні, в кожному скверику, яка спонукає до смертей, сліз, криків, болю, війни. І до розуміння, що любов навіть у найдобріших серцях і головах може поступитися ненависті.

І навпаки – що ненависть може виснажити тебе настільки, що любов сама тебе заповнить.

Івани сьорбнули перший раз – і з-за рогу, з боку Інститутської, вибіг беркутівець. А за ним – ще кілька десятків. У військовій формі, з блискучими чорними касками на головах, з кийками в руках, у бронежилетах і захисних щитках на ліктях та колінах. «Беркут» набігав раптово й швидко – за кілька секунд бойовики наблизилися до натовпу людей – студентів, дівчат, журналістів, активістів, які чергували тут за Україну, за волю. Ну, а як тут обійтися без пафосу?

Івани сьорбнули другий раз, і у них збільшилися очі. Вираз обличчя змінився, вони завмерли на якусь мить для того, аби зрозуміти, що відбувається. І-два навіть забув ковтнути чай. Вони побачили, що «Беркут» врізався в натовп і почав бити людей.

Івани сьорбнули втретє і зрозуміли, що треба дерти кігті.

Так – вони гопники – господарі вулиці, монархи підземних переходів, триє царі забігайлівок і спальних районів. Але зараз вони зрозуміли своєю однією на трьох дупою: краще просто – звалювати!

Вони знають: якщо ти не можеш протиставити свою силу – вали.

Якщо ти герой війни, але не можеш в цю мить здолати іншого героя війни – вали.

Що вони, по суті, робили серед площі на Майдані? Вони просто прийшли попоїсти. І зовсім не хотіли постраждати лише за те, що у них є відчуття голоду.

Якби вони були євромайданівцями – це інша справа. Ті стоять тут за якісь ідеї, хоч і незрозумілі Іванам. Очевидно, що багато мітингувальників готові бути вбитими на місці, але вони обов’язково заберуть з собою на той світ ідею.

Голодуху до баби з косою не забереш, рішив І-два і побіг ще дужче.

Чай, зроблений з душею, пахучий до знесилення, Івани викинули. Бо треба було вибирати або спрагу і здоров’я, або чай і побої.

До втечі вони стояли за якихось десять метрів від епіцентру сутички. І поки вони відбігли разом з кількома десятками інших людей метрів за тридцять від Стели, до дороги на Майдані, то за їхніми спинами відбувалося таке:

Бойовики «Беркута» накинулися на натовп. Людей навколо Стели було кілька сотень. Беркутівців – чоловік сорок. Били страшно. По чому бачили, без розбору – мужчина ти чи дитина, чи жінка, чи журналіст, чи пенсіонер.

Кілька силовиків обступили чоловіка, у якого була сумка з ноутбуком всередині. Він пробував захиститися цим гаджетом, але пара ударів кийками потрапила йому на пальці, хрящики й кістки хруснули і неприродно вигнулися в зворотну сторону, ніби коліна у фламінго. Чоловік присів, і за мить, ще від одного удару в ребра, впав. Удари посипалися на нього, звук від ударів був такий, ніби вранці, прокинувшись, ти прислухаєшся, як у тебе б’ється серце – глухо, вдалині. Невідомо, чи цьому чоловікові тепер знадобиться клавіатура.

У тисняві була старша жіночка, років п’ятдесяти, вона прийшла до своєї доньки, поцікавитися, як тут їй ночується, чим вона корисним займається на Майдані. Першим ударом жіночці перебили перенісся. З носа хлюпнула кров, на захисне скло беркутівської каски. У нього тепер через цю червону пляму на склі шолома погіршиться видимість, прикрий момент.