Александр Ульянов - Перли і свині

– Такого надивишся, навіть хрум-хрум не допоможе, – сказав він. – Бери дитя і лети з драконами. З цими ми вже справимося самі.

На превеликий жаль, людина тільки загадує собі задачі, а відповідь лишається не за нею. Мусій лишився з динозаврами, а я подався до драконового лежбища. Звідти вони перекинули мене на Голубий острів. Там мешкали маленькі пташки, мініатюрніші за колібрі, маленькі дракончики, не було повзучих гадів, і тут я побудував собі житло: для Грей і себе. З мене виходив такий-сякий батько: молоко ми діставали у динозавриків, що чимось схожі були на наших корів, лише з одним рогом і більше нагадували носорогів у мініатюрі. З роками я забував про Панагію, а ще більше тужив за Батьківщиною, що зараз стояла в моїй уяві прекрасним замком.

Одного дня спокій наш був порушений. На човні, переборюючи хвилі заввишки з хмарочос, до нас прибула делегація – привезли на висилку кількох сановників і Кау-Кау, що мене дуже потішило. Мене назначили губернатором острова. Сановники повинні були вирощувати і трудитися на плантаціях хрум-хруму. З новин було лише одне: для Рити побудували пантеон і поклонялися їй, як святині. Але пам’ять про неї потроху стиралася часом, лише Грей була втішливою згадкою про наші відносини.

Якось гуляючи, вона ткнула пальчиком у простір, і там утворилася діра. Затим з’явився зелений бутон, який моментально почав розпускатися всіма кольорами. Коли нарешті він зімкнувся, то став повністю зеленим, а Грей уже не було. Мене охопила меланхолійна паніка, щось подібне до каталепсії. Я лежав у своїй хижі і марив тими судовими днями, яких у мене не було. Таке буває з людиною, котра зазнала багато лиха у своєму житті. Я навіть не намагався повторити спроби тієї дії, яку проробила Грей. Мені навіть не спадало на думку, що це може трапитися зі мною. Я повністю розчинився в житті Панагії. Слухав зарозумілі просторікування Кау-Кау, ганяв сановників на плантації і таки навчив їх тримати голови на своїх шиях. І нарешті…

Нарешті ми забули чоловіка у сірому пальті, що висадився на Панагії, з дивною валізкою в руках. Ми полишили його, коли він здобрював горлянку сімдесятиградусним пійлом. Отож він вийшов із шинку, покрутив ручку і щез, разом із шинком і островом, на якому я мешкав.

P. S. У мене офіс на Хрещатику. Європа задихалася у післявоєнній інфляції, але швидко вже набирала темпи. З вікна офісу я часто бачу зеленооку дівчину, красуню, один в один Риту, і я, сивіючий чоловік, весь час збираюся гукнути її і розпитати про… Надії мало. Але лишається лише вона. На тому кінці нас чекає світло. Йдуть дощі, і дерева стоять по коліна у воді. А ще перед моїми вікнами стоїть чорношкірий у сутані з коробкою на грудях і табличкою: «Пожертвуйте на храм Кришни». А так ідуть дощі. Зеленоока дівчина ніяк не зупиниться біля моїх дверей.

25 грудня 2008 року, м. Київ