Александр Ульянов - Перли і свині

Монстра викотили на площу столиці Панагії. Коли увімкнули, він заіржав, наче кінь, захвицався, наче віслюк, і заспівав арію з «Травіати», закінчивши поемою Маяковського «Облако в штанах». Від самих слів дами падали в істерику, чоловіки ховалися з малечею по схронах, а дерев’яний мастодонт походжав країною, топчучи все живе і неживе. Зіпсував усе дощ. Монстр був з дерева, а дощі тут лили тижнями. Він і промок до останньої дошки. Хтось врубив рубильник, і з троянського монстра посипалися іскри, пішов чорний дим і шугонуло полум’я. А на додачу монстр вибухнув, поховавши під собою чверть столичного люду. Абрахам Лі верещав від задоволення. Ось вам, каже, і бомба. Робіть потужні бомби. Ми їм покажемо, як воюють наші. Тахо, як жрець, схиляючись до людських цінностей, заборонив виготовлення зброї масового знищення.

– Ти хто, блядь, такий, – сказав йому Абрахам Лі. – Я король, а ти сраний піп. То йди кури фіміам, а не лізь носом у чужу дірку в сраці.

У країні знову запахло громадянською війною.

Перша ракета «Сини Панагії» вибухнула на старті, поховавши під собою чималенько робітників, але ніхто на це не зважав. Друга, вже з пілотами на борту, вибухнула в ста метрах від землі красивим фонтаном, феєрверком різноколірних вогнів, під аплодисменти динозаврячої знаті: вони гадали, що так воно і треба. Третя ракета зовсім не повернулася, і тоді Абрахам Лі обмежився військовими ракетами «Земля – Земля». Перш за все він зрівняв із землею кілька укріплень саламандр, показав Тахо, хто є хто, і на недовгий час замовк. Тахо не був дурнем. Він підсилав шпигунів, яких відразу ж лапали металошукачі, розроблені Мусієм. Їх з ганьбою відправляли назад. Це бісило Абрахама Лі, і він вішав їх на флагштоках своїх релігійних прапорів, де був зображений лев з розкритою пащею. Мені кортіло нагадати про Спасителя, але порахував це за богохульство або метання перлів перед свинями. Хоча я відчував себе не меншим хрюнділем. Я молив Бога, щоб це божевілля скінчилося. І надумав звернутися до драконів, які обіцяли підтримку. Але шпигуни донесли, і Риту з маленькою Грей відібрали у мене, а мене і Мусія посадили на цепи. Ми сиділи, завалені паперами, кресленнями, напівготовими деталями. Варта стояла біля нас у три кола. Я тужив за Ритою і Грей, кляв свою долю невдахи і клепав нові військові проекти. Щоб веселіше нам працювалося, нас посадили на хліб та воду. Добре, що не вставляли клепки кийками. До цього не доходило. Але ми переглянулися з Мусієм і замовили цілу гору аміачної селітри. Абрахам Лі купився на це, не знаючи навіть, що це за штука. Коли злетіла у повітря більша частина його храму від дріб’язкових пари кульок вибухівки, Абрахам Лі дременув зі свитою на острови, щоб пересидіти, але вчасно схаменувся, повернувся назад і попросив пробачення за своє свинське поводження з нами. Він стояв і горлопанив через голови цілої роти солдат. Ми не погодилися ні на які умови і сказали, що вибухівки у нас досить, щоб знести всю Панагію. Ми бажаємо працювати на волі і жити поближче до драконів.

– Фі, вони ж смердять, – сказав на це філософськи Кау-Кау.

Тоді Абрахам Лі сказав, що не відпустить ані Рити, ані Грей. Мені наплювати вже на все, я просто підірву Панагію і покладу цьому божевіллю кінець. Йому таки вдалося мене злапати вночі, а Мусій зник, прихопивши добрячий кошик аміачної селітри, електродів і всілякого причандалля. Я знав, що він подався до драконів і мене не полишить у біді. Хоча хто його знає? Мені таки дали волю, а Ізраїль Бек давно перестав облизуватися на мою Риту; принцеса тримала його під каблуком. Боба Аскарида зараз займала лише війна. Він марив нею до білої гарячки. Більше, ніж мастурбацією і запиханням дрючка в задній прохід. Я майстрував такі-сякі самостріли, абрахамівці виловлювали шпигів і вішали вдень на мурі, й обидві команди з реготом управлялися по мертвяках у стрільбі. Потім затишшя. Настало перемир’я. Мусій не з’явився, а на мене упав знову гриз Зеленої Квітки. Всі бажали на той бік прихопити щонайбільше скарбу. Тепер я з динозаврами-ученими засів за папери і чорнило. Динозаври не знали нічого, так само як і я, і ловили роздвоєним язиком велетенських мух, таким робом полуднуючи. У мене знову настали чисті дні. Ентузіазм зруйнує планету. Дайте тільки стимул. Рита і Грей були моїм життям. Але одного дня…

Але одного дня, як у всіх паскудних романах, я прийшов і застав Риту в сльозах. Грей пропала. Абрахам Лі божився, всі клялися, що до цього вони не причетні. Налаштували в погоню хортів-динозаврів, тих же троодонів, цілу зграю. Кмітливих, хитрих і підступних. Вони перерізали ледь не всю Панагію, але малу так і не знайшли. Я впав у дику депресію, дивився годинами, як сідає сонце за Панагією, як голубіє роса на світанку, падав, втрачаючи свідомість від прямовисного сонця, до солі, до крихти розжовував зуби, але так і не міг вийти з цього дикого ступору. Руки механічно робили проекти, з них – механічні брякала, що несли смерть і розруху. Рита замкнулася в собі, як змикаються кола свинцевих листопадових вод. До неї не можна було підступитися. І чим далі, тим гірше. Наші сили і наше кохання танули, як тоне голка, упущена у воду, а великі незграбні пальці намагаються її підхопити у склянці чистої води. Я, чесно кажучи, сам бачив Риту як крізь туман. Ми спали в різних кутках, їли кожен зі свого посуду; ми забували вітатися, а ходили по Панагії двома маніяками, під веселе гигикання динозаврів. Хлопчаки обкидали нас баговинням, тухлими яйцями, господині плювали, а ми мовчки тягли своє горе, хто куди міг. Нарешті я сказав: