Александр Ульянов - Перли і свині

– Вони не навчаться сприймати смерть як належить, доки не з’явиться справжній мученик, – сказав Принц крові. Задумавшись, він додав: – Здається, він вже у нас є. Дайте трохи часу.

Весілля запам’яталося суцільним обжерством і скнінням у в’язницях Біг Кока і його соратників. Він посилав заклики на свободу, щоб повалити тиранію жерців і дати свободу простому люду. Панагія отримала мученика і дві партії, що виборювали завиграшки владу. При цьому всі продовжували бенкетувати й обжиратися та обкурюватися хрум-хрумом. У багатьох закінчувалися капсули, і вони помирали прямо за столами або йшли, хитаючись, широкими вулицями, щоб упасти десь на купу інших тіл чи десь-інде. Біг Кок закликав із в’язниці до непокори, але всі були втішені до неможливого, їх не могла зупинити смерть, нічия смерть; перед ними лежало море хрум-хруму і кайфу від драпу. Дві опозиційні партії примирилися на час весілля. Велетенські скляні ангари, що нагадували супермаркети, завалені були п’яними динозаврами, мертвими динозаврами, конаючими динозаврами. Владу це не обходило. Вони звиклися зі смертю, як проститутка з хронічним трипером. Прилітало декілька драконів. Прихопили пару возів з хрум-хрумом. «А на це падло ми дивитися не бажаємо», – заявив найстарший. Мажори на своїх металевих крилах пробували ув’язатися в бійку з драконом, але ті пообсмалювали їх полум’ям, і вони посипалися горіхами на землю. Весілля тривало. Почався період парування. Динозаври налазили одне на одного, пускали слиз, зліплювалися в клубки, харчали і гарчали від задоволення, деякі самки відразу відкладали яйця, їх пожирали в екстазі їхні самці. І це тривало майже два тижні. Рівно за два тижні Рита сказала, що вона вагітна. Над Панагією стояла тиша – чи то похоронна, чи то післявесільна. Рівно за два тижні мав відбутися публічний суд на злочинцем номер 1 – паном Біг Коком. Щоб не називати це стратою, жрець придумав хитрий хід: сказав, що це буде продовження весілля.

У центрі Панагії збудували велетенський поміст з різними затискачами і ремінцями. Затискач готувався для жертви, а ремінці повинні були утримувати ката, що ним мав бути троодон, зуби в якого крутилися, наче свердла. Іншим катам цю страту не дозволили. Елітарного борця за справедливість міг стратити лише йому подібний. Троодон – ящір не менше і не більше двох метрів, а важив усього п’ятдесят кілограмів. Він ходив на задніх ногах, мав довгий хвіст і трипалі лапи з кігтями, які були гостріші від кухонних ножів. Він свердлив зубами свою жертву і терзав дуже боляче кігтями, то витягуючи їх, як кішка, то ховаючи.

Отож закріпили Біг Кока в спеціальні затискачі, а ремінцями затягнули троодона, бо ця лукава тварюка могла дати дьору залежно від настрою. Народ зібрався для чергової веселухи. Всі жерли, курили, а от коли по живому почали розгризати Біг Кока і він верещав на весь майдан, динозаври в жаху заніміли: їдло випадало з рота, лайно – з прямої кишки. І всі, давлячись, кинулись урозтіч. З бідного Біг Кока летіла кривава стружка, тельбухи, печінка, а голова продовжувала волати про справедливість. Він не втихав ні на хвилину і продовжував кричати. Його сокамерники-колобки притихли і збилися докупи. Жах нарешті поселився і в Панагії. І поселили його люди. Через півгодини, коли все закінчилося, сміливіші пробралися на майдан, щоб полазити по кишенях задавлених у паніці жертв, їх хапали і відправляли у доменні печі. ГОЛОВНИЙ ЖРЕЦЬ І ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ, розійшлися не на жарт. Перший розумів ціну життю і болю, другий був пеньок пеньком до цього випадку. І він замислився, яку з цього можна мати користь. Принц крові, опустивши додолу волошкові очі, сказав, що почалася нова епоха, яка приведе до нечуваних змін. Потім ні з того ні з сього зачитав Верлена і подався у свої апартаменти, чекаючи нас на гостину.

– Вони самі собі зробили прапор, – сказала Рита. – Мені вже не жаль їх, цих недоумків, яким Бог для чогось-таки подарував розум.

Падальщиками вони почали називатися з абрахамівського сленгу. Це була привілейована каста, що збирала трупи і спалювала на смітниках. Вони єдині не вживали хрум-хруму і працювали на таємну поліцію. Вони були худими, з вощаними обличчями, на яких яскраво світилися чорною смолою очі. Вони мали великі родини і годувалися з морських тварин, чимось подібних до іхтіозаврів. Для них єдиних були дозволені морські лови. Їх оминали навіть дракони, які нічого не боялися і лишали в спокої Панагію просто із-за своєї ліні. Падальщики були п’ятипалими, і ми десь прикидали у голові, що, можливо, від них ми і пішли. Вони не вживали рослинну їжу, а лише м’ясо іхтіозаврів, завжди ходили понурі, з опущеними головами, чимось віддалено нагадуючи саламандр. Тільки саламандри не боялися вогню, а ці були ближче до води. Поклонялися вони своєму ідолові, що нагадував велетенського коропа, тільки з ногами. Взагалі це була найзагадковіша верства населення Панагії. Те, що вони шпигуни, знали всі, і тільки після страти Біг Кока їх почали сторонитися. Після всього цього почалося полювання на отруйниць. Це лягло на плечі падальщиків. Сановники, як звичайно, поховали голови в черева і чекали, чим цей концерт закінчиться. Пані Зіль Жіль, напудрившись, ходила, кокетливо поводила очима і розпитувала, як там, чи впіймали чергову відьму? Якщо когось ловили, вона щиро схвалювала вирок. Завдяки своїм зв’язкам, знайомствам і нахабній, як у китайської свині, поведінці вона лишалася на волі. Але треба було знати Абрахама Лі, який затаїв на неї злобу і при першій же нагоді запросив до себе на гостини: її і кілька сановників. Тут її і піймали, прямо вам можу сказати.