Александр Ульянов - Перли і свині

Настало світське затишшя. Мусій намагався пробитися до Тахо як до земляка, вважай, але йому було – у делікатній формі стусана в спину – відмовлено. Брати бражничали цілу ніч, а потім заявили про весільні гульки його кровного брата Ізраїля Бека з принцесою.

Навдивовижу це у них виходило. Саламандри постягували диплодоків, що їх використовували як ваговози, і почали стягувати секвою з усіх усюд. Вражали тисові гаї – велетенська ревуча стіна вітру і гілок. Здоровенні бронтозаври валяли їх, як сірники, щоб потім будувати маленькі, затишні салони для знаті. Такий маленький салон вміщав у себе три Києва, а трохи більший – Нью-Йорк. У період будівництва я сказав чесно Кау-Кау, що ніколи не повірю, що ота почвара з крокодилячим хвостом і є ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ. Кау-Кау мило усміхнувся і відповів: «Хто хоче більше знати, того проковтне власна тінь. Терпіння, мій друже. Ми ж терпимо, потерпіть і ви». І я заплутався зовсім. Ми сиділи на сонячному пагорбі з Ритою і дивилися, як маленькі дракончики прикрашають будівлі, готують питво, різні наїдки. Зі свого боку, по-свійському привітавшись, Ізраїль Бек завозив цілі фури гашишу, маку, хрум-хруму. Панагія була у самому розквіті, якщо судити їхніми мірками. А Аскарид Боб рив траншею, де встановив справжній кулемет ротного і дві базуки. Пив воду, їв фрукти, займався п’ятикілометровими пробіжками. Ознак агресії не проявляв. Кожен до весілля готувався по-своєму.

Я спочатку ловив її дихання, язик проходився губами, розціплював міцно стиснуті зуби, наче ламаючи спротив, руки її легко злітали догори, майка з шурхотом висіла у повітрі, її тримали маленькі цікаві дракончики, а потім мої губи брали її соски, а рука розсовувала ноги, шукаючи затаєну щілину. Вона затискала руку ногами, і ми цілувалися до крові, доки знеможено не падали на постіль, беручи одне одного як заманеться. У нас на Панагії було справжнє кохання. Коли я входив у неї, дракончики сипали нам на спини і сідниці різноколірне листя, прохолодне і ніжне. Вони безугавно тріщали, але це ще більше збуджувало нас. Рита піднімалася, набирала у пригорщі цього квіту і вертілася, посипаючи себе всю, сміючись дзвінким зазивним сміхом. Язик мій тонув у її піхві, рот її замикався на моєму членові, а згори сипалося листя, яскраве, двадцяти, тридцяти кольорів. Пізніше нам дійшло, що листя – своєрідний, дуже рідкісний збудник на Панагію. Ну, хоч у цьому нам поталанило… Її мокре від поту засмагле тіло висковзувало з-під мене, щоб опинитися на мені, щоб увійшов у неї ззаду, і тоді вона кричала від радості і болю, без чого не буває любові. Ми, як дикі коти, ударялися лобами, заламували пальці, притискаючись спина до спини. І крики, які неможливо стримати. Динозаври зацікавлено повертали голови, видавали писк і продовжували ремиґати свій хрум-хрум. А потім йшов дощ. Ми, як діти, вискакували під теплу тропічну зливу, ловлячи її ротом, спліталися і поїли одне одного дощовою водою. Ми плавали у морі квітів, борсалися у мокрих пелюстках, і нам на все було начхати: ми пливли в своєму єдиному рятувальному човні кохання і молодості. Гаряча хвиля накривала нас на ранок, і приходив фіолетовий сон, що його приносили завбачливі дракончики, виливаючи еліксир на наші розпашілі тіла.

Якраз після цього всього приходив тихою ходою Кау-Кау з теплим коктейлем з молока для нас, а собі приносив чай із хрум-хруму. Він говорив, що ми прекрасні прибульці і спілкуємося дуже чудернацько, і починав читати «Ворона» Едгара По. Чомусь все у нього сходилося на цьому: секс і ворон. Переконувати ми не мали наміру. Тим паче, я розумів, що там десь криється загадка. Не в самому вірші, а в одному слові: ворон, едгарівський «Ворон», але до чого він тут, де його немає. Ми знову переходили на улюблених класиків і бродили в тисовому гаю з велетенським червоним сонцем наприкінці тисячі миль.

Королю донесли, що динозаври між собою влаштовують оргії, накурившись трави, а потім ідуть вербуватися до Ізраїля Бека. Король подумав хвилину і сказав, що і для нього вистачить. Кау-Кау засмутився і не з’являвся три дні, доки готувався бенкет. На четвертий він прийшов, розспівуючи арію з Верді. Що це означало, ми не ламали навіть голови. Колобки ворохобилися в одному кутку. Тахо явно озброювався, як і його братик, і як Боб Аскарид. Пан Біг Кок очолив опозицію з п’яниць, гультяїв і курців гашишу. Більше йому ніхто не довіряв. Пані Зіль Жіль була нарозхват. Вона вся така була, вона вся така була, ну, просто бальзам на рану. Вона знала заклинання і заговори, як навести порчу, як влити отруту, коли на вас противник дивиться прямо в очі. Ну, я така, ну, я така, ну… Абрахаму Лі вже було дозволено цілувати лише тінь, а не гузно короля. І він на стороні помалу збирав своїх людей, здебільше дрібних фарцовщиків, моделей для одягу, який він завіз на Панагію. З нього ж усе почалося. Чесно кажучи, тримався він мужньо, як міг. Потроху повертав втрачений вплив. Оскільки понять «повага» чи «приниження» у динозаврів просто не існувало. Повторимося, якщо хто забув. Усі гуртом готувалися до весілля і до майбутньої бойні, або за просто так годиться. І таке у динозаврів буває, але не в наших хлопців.