Александр Ульянов - Перли і свині

В цей час на дірявих баркасах, що тонули один за одним, до столиці Панагії добиралися пані Зіль Жіль і пан Біг Кок. Обмотані шматтям, закоцюблі, вони уперто йшли до своєї мети. За ними – хто на плотах, хто навіть уплав – усі інші гребли до обітованої землі. Вперше в житті пані Зіль Жіль і пан Біг Кок сиділи, притиснувшись одне до одного. Круглі, німі, як у риб, очі говорили: ну нічого, ми вам ще покажемо. Пані Зіль Жіль везла цілу валізу з різними отрутами і протиотрутами.

А ми з Ритою сиділи біля озера і кришили шматочки їжі привченим тварюкам, що шастали у воді. Для більшості мозок існував, щоб не сплутати туалет з бібліотекою, і дуже маленький процент користався ним на благо чогось. Рита ніяк не могла згадати про велику зелену квітку, а я нічим, віслюк віслюком, не допомагав, лише шастав їй під спідницю. До речі, їй це подобалося. Одне ми знали – сліди нашої цивілізації відбилися, і таки добряче, на побуті і культурі. Ми обійшли всього три міста. В одній халупі деренчала кавомолка, у другій патефон, що видавав голос Солов’яненка. А в одній із хатин грубку для варіння кави розтоплювали томами Леніна і Сталіна, хоча портрети мило, у квіточках, дивилися на нас з усіх сторін. Мені і Риті перехотілося пити каву. І ми перебралися у місто, що складалося з чотирьох велетенських районів, кожний був огороджений колючим дротом, а на вишках стояли наглядачі з чудернацькою, але, як мені здалося, досить небезпечною зброєю. Це були поліцейські і військові частини. Але більшість їх знаходилася біля самого Тахо. Ми уперто, під наглядом нишпорок, досліджували Панагію. Одне місто Х було забудоване у вікторіанському стилі, але з дуже здоровенними, як ангари, домами. Тут мажори управлялися в польотах на своїх причіпних крилах. Вони почали полювати на нас у велетенському домі, але побачивши Риту, здивувалися і посипалися зверху, як груші, зі страшним скреготом. Відразу налетіли падальщики, позгрібали граблями залишки, запакували у металеві коробки і, попрощавшись із живими, подалися геть. Рита забилася в істериці. Ця сцена їй щось нагадала, але що саме?

Обідраних остров’ян відганяла алебардами ціла рота саламандр. Їм винесли кошики з їжею і зачинили наглухо ворота. Пані Зіль Жіль і пан Біг Кок навідріз відмовилися від санобробки, піддуривши невеличку кучку остров’ян; та, власне, панагійцям вони теж були як п’ята нога черепасі. Остров’яни – хто натовпом, хто поодинці – ходили біля підніжжя Панагії, і час від часу, задля сміху, саламандри їх дубасили тупими кінцями алебард. Вони не здавалися тиждень: мокли під дощами, мерзли під північним вітром і дохли від нестачі п’яти капсул і хрум-хруму. На другий тиждень вони не витримали: динозаври почали пухнути, а колобки-депутати і парламентери лускали, як м’ячі, – високо злітали у повітрі і там лускали, видаючи кал і нутрощі на живих остров’ян. Підкотив фургон, запряжений шістьма кастрованими ящурами. Остров’ян помістили у скляну коробку і подалися до жарильні, щоб повипалювати паразитів. Коли їх обжарювали, вони верещали, як купа молочних поросят, а сморід нюхало все містечко. Затим лікарі всім прибульцям ставили клізми, робили щеплення. Колобки-депутати погрожували невідомо якими карами. Лише пан Біг Кок стійко зносив тортури; йдучи в жарильню з високо піднятою головою, він прорік:

– Чим більше динозавр страждає, тим більше він подібний до динозавра. А ви всі блядовиті серуни. – Перекрутивши одну з християнських істин, він зачинив за собою двері. Так з-за дурнуватого пафосу, не знаючи змісту фрази, Біг Кок перетворився на мученика і борця за справедливість. Аби хтось йому надумав сказати щось наперед, то він би із задоволенням пив сечу, ловив своїми губками благодатний фонтанчик ТОГО, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ.

Ми віднайшли з Ритою повністю порожнє місто: завалене брухтом, з вибитими вікнами, порожніми кінотеатрами. Тіні тут були довгими, і життя зупиняло свій цикл. Видавалося, що вона і я почали спочатку. Тут лежав, як розплавлене олово, ставок з дикими гусями, качками, рожевими фламінго. Ми розляглися голі на м’якій траві під високим небом без жодної хмари. Ми навіть не цілувалися, а лежали обличчями до землі, взявшись за руки, відчуваючи, як б’ється тепло від неї до мене, від мене до неї. І з кожним днем ми звикали до цього міста, де був безсилий вітер, і кулька сонця летіла нам назустріч, коли ми падали в траву. Але ніде ми не знаходили останків наших попередників. І натяку на зелену квітку. Взагалі я кричав серед ночі, прокидаючись від цього, а параноя все більше стискала мені горлянку. І тут прийшла до мене думка, зовсім навіжена думка: побудувати повітряну кулю і полетіти далеко звідси, напевне, тоді ми потрапимо додому. Рита мовчала. Вона лежала із зігнутою в коліні ногою, покусувала травинку. А потім сказала: