Александр Ульянов - Перли і свині

Чим довше ми проживали у нашому містечку, тим сумніше робилося. Насправді не від хорошого життя ідуть думки, а паскудні надокучають, наче мухи: у нас був шанс зустрітися з ТИМ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ. Кожного дня Риті приносили якусь динозаврячу дурість на знак поваги. А заодно і нас не обминули промені Ритиної слави. Тривожило одне: звідки у цих звірюк, хоч і цивілізованих, купи наших звичок, фрази наших знаменитостей, завчені, як дитячі лічилки? Я ранком проходився тінистими алеями, що вели в нікуди, як і наші потуги дізнатися, що насправді відбувається.

Перед нами – імперія. Імперія влаштована на кшталт піраміди. Зверху жерці і провидці, затим фіктивний, але з гучною назвою ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ, правитель. Якому досить хрум-хруму і добрячих самок. Він лише відкриває рота, як королева уже торохкотить: віддає накази, укази, підписує смертні вироки. А її обранець пускає слину з нижньої губи і каже: «Так. Справи дуже кепські» або «Все чудово. Пам’ятаєш, крихітко, як ми зустріли одне одного?». Словом, ні в тин, ані в ворота. Далі йшли камергери, служаки, що належали національній гвардії. Нижче – їхні діти. Далі просто ремісничий люд. Окремо мешкали ті динозаври, що вирощували нові види хрум-хруму разом з ученими. Прямо під їхнім містечком знаходилися катувальня і доменна піч для спалювання ворогів. Усе це було зрозумілим, лише одного ми з Мусієм не могли второпати: що приховує від нас Рита і чому динозаври вважають, що вона – людина, на яку впала Тінь Всемогутнього Вогненного. Одного дня до нас зайшов гурт озброєних саламандр, з агатовими очима, і попросили йти за ними. Мусій щось заїкнувся, але я дав ліктем йому під бік, і ми рушили в жовте море дерев.

Ізраїля Бека, як людину нерозумну, тримали у велетенській клітці, куди дітвора динозаврів жбурляла каміння, недоїдки і всіляку погань. Принцеса стояла на колінах, трималася за свого рудого гребінця, ревла та бутіла, просила відпустити кохання всього її життя. За місяць дурний Ізраїль Бек став ходити на чотирьох і зображати з себе мавпу, що недалеким було від дійсності: він обріс лепом, коростою, волосся волочилося по землі, повне кліщів та вошей. Півдня він чухмарився, витягував паразитів зубами, радісно шкірився, якщо хтось приносив шматок нормальної їжі. Принцеса, слід віддати їй належне, не відступалася і спала просто неба біля свого коханого. Нарешті його мозок трохи просвітлів. Він запитав у неї, в якому місці ще одна, найбільша плантація хрум-хруму. Виявилося, це південніше, де не було морозів і снігу. І він вирішив ризикнути життям і поторгуватися з сановниками. Прокидатися від дурних снів і входити в свинцеву реальну самотність, що чекає від нього принцеса. Ізраїль Бек бездумно дивився на клапті хмар, що поприлипали до піраміди. Один біс, помирати тут доведеться. І він велів покликати одного із сановників. Саламандра чвиркнула і дала дрючком по голові Ізраїлю Беку, та так, що він пролежав без свідомості до самого заходу сонця. Але чиновнику доповіли. І на ранок з’явився один, з трьома саламандрами, що підтримували його голову, схожу на велетенське яйце, на тонкій шиї. Сановник прошипів:

– Ти пітеш ші мною. Я тебе питатиму, а ти відповідатимеш.

– Хуй тобі в рило, щоб не сокорило, – холодно, як людина на краю безодні, відповів Бек.

– Шо це означає? – здивовано кліпаючи очиськами, поцікавився динозавр.

– А те, що коли ви мене не випустите, то не отримаєте ніякого хрум-хруму. – Ось так сказав Ізраїль Бек і зарився у солому.

Саламандри гачками витягнули його з купи гною, засунули в лантух, а за ним бігла нещасна принцеса, що вже чомусь вирішила бути вдовою. Її вхопили за рудого гребеня і вкинули в мішок. Так вони, Бек і принцеса, об’єдналися знову.

У пурпурових апартаментах на нас чекав Кау-Кау – Принц крові. Найбажаніша істота, що могла пролити світло хоча б на нашу подальшу долю. Він лежав у широкій бархатистій ніші і пив з піали настоянку хрум-хруму. Він радо, з прицмокуванням вітав нас. А потім почастував хрум-хрумом, від якого мене вирвало, а Рита вскочила у вбиральню. Затим сказав, коли ми прочистили шлунки, що хоче поговорити про поезію Вордсворта, і нехай не поспішають милі прибульці. Їх прийме ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ, але трохи пізніше, насувається хрум-хрумова інфляція. Ми стали говорити про Вордсворта, Вальтера Скотта, Джека Лондона і закінчили Вірджинією Вульф. Я запитав, звідки він усього цього нахапався (його легко було загнати в кут простим питанням). Він добросовісно потер свою блискучу, як більярдний шар, голову і тихо сказав: