Александр Ульянов - Перли і свині

Одного разу до нас легенько постукали. Відразу ввалився до кімнати, що плавилася у жовтку призахідного сонця, відрекомендувався паном Жую, катом першої гільдії, потомственим, значить, і вчителем молодих катів і катенят. Бо, як виявилося, тут страчували навіть і дітей, але це робили теж діти – малі катенята. І запропонував нам невеликі оглядини, де страчують злочинців. Ніяка, навіть найцнотливіша людина не відмовиться від спокуси побачити чужу смерть. Це стимулює, це дає організму адреналін. І врешті-решт – переконав себе кожен із нас – у нас немає вибору.

Це був четвертий поверх піраміди. Невеличке містечко. Катівня була поруч. Ми пішака добралися до сферичної, з голубого кришталю споруди. Напрочуд чисто і стерильно. Чомусь прийшла згадка дитинства, що саме так виглядає пекло. Попід стіною стояли ніші з надписами у голові. Тут зазвичай була присутня при стратах влада – чахі. «Смерть – дороге задоволення. Вона лише для вибраних», – роз’яснив мені пан Жую. Але нам зроблять виняток – якось так хитро він сказав: мовляв, знаю, але не скажу. Знать сьогодні не буде присутня. І я знав, що цього разу він не бреше. Навіть з вікна катівні я бачив два білих айсберги – наші недавні острови. Весь хрум-хрум під снігом, вимерз на хрін. І у Панагії інфляція. Тож знову повернемося до стерильно чистої, з голубим небом угорі панагійської катівні.

Від ложі тягнулася червона доріжка. У самому центрі сфери стояв поміст з пультом, схожим на комп’ютерний. За колом відразу було видно четверо люків. Це печі. Біля кожних дверцят – по металевій руці. Більше роз’ясняти було нічого. За катів були велетенські, більше схожі на наших домашніх гусей, динозаври. З усього побаченого я зрозумів, що вони у житті надто скромні, вірять у свого ідола, якого називають Тото, і повністю впевнені у своїй правоті. Вони тихо запропонували нам сісти у крісла для знаті, при цьому очі у них від захвату робилися круглими, і трохи зачекати. Крісла були м’які і з підігрівом. Тут я почув легеньке шурхотіння лісу, наче вітер іде верхівками, щоб розбитися десь далеко об курган чи велетенський будинок; потім на хвилину ця ілюзія минула, і полилася чисто тобі еолова музика, від якої всі альбатроси стали крутитися у ритуальному танку. Несподівано все припинилося, і відразу відкрилися кришталеві двері з драконами, і здоровенні, схожі на снігову людину почвари стали викидати з металевого контейнера колобків, що здичавіли і не хотіли приставати до будь-якої політичної сили. Один із катів простягнув уперед руку і підійшов до пульта. Він натискав кнопки, а металеві руки хапали колобків і вкидали у відкриті люки, де вони гучно лопалися, наче футбольні м’ячі. Клацала клавіша, металева рука хапала за петельки, гострий язик полум’я підлизував жертву, і вона зникала всередині люка, щоб луснути. Але запаху згарища ми не відчували. Процедура тривала недовго. Минуло півгодини, а жертв я нарахував до трьох десятків. Потім нас ввічливо відвели додому. Тільки там я вибухнув благим російським матом.

– Краще напиши листа в ООН. Прилетять голубі каски, розвалять нахер тут усе, а твоя мармиза з’явиться на обкладинках глянсових журналів, – з’єхидничав Мусій.

Бездіяльність робить людину фрагментом того, що вона викидає з прямої кишки в каналізацію. Ізраїля Бека разом з принцесою поселили в окремому містечку, де було озеро, плавали рептилії різних кольорів. Іноді вони висовували голови з води і передражнювали свистом його мову. Бек погрожував їм своєю пукавкою, але ті ще більше заливалися свистом, б’ючи хвостами та ластами по воді. Нарешті він обрид охороні, і вона його віддубасила, як тільки могла, а принцесу прив’язали за ногу до дерева і пішли собі. Бек, не дивлячись на свою подругу життя, заклавши руку за спину, ходив уперед і назад, складаючи план помсти. Коли його дубасили, він стибрив з кишені ключ в одного з охоронців. Принцеса кричала не своїм голосом, водяні рептилії повторювали їй. Коротше, зчинився такий гармидер, що розлючений Бек встромив носака в задницю своїй нареченій. Але та не вмовкала. І він продовжував боксувати її, як боксерську грушу. Нарешті вона зрозуміла нелогічність своєї поведінки і попросила, щоб він відв’язав її і зняв з дерева. Ізраїль Бек зайшов до хати, промочив горлянку спиртом, а вже потім прийшов з велетенським сікачем, намірюючись чи то перерізати горлянку, чи мотузку, на котрій висіла принцеса.

А в цю хвилину Абрахам Лі проходив посвячення, що називалося «тінь сановника». Його добряче виваляли в багнюці, цим даючи зрозуміти, що в ногах сановника він лише смердючий покидьок; потім йому тупими лезами поголили маківку, вимили у рожевій воді, що свідчило, що його чекає кар’єра, і він, власне, колись стане «подихом для сановника». Абрахам Лі скрипів зубами, але йому вже давно показали дію доменних печей. Він розраховував щонайменше на чин сановника. Але доля примхлива у людини, що заробляє на вірі, як на макаронній фабриці. Тож він за будь-яку ціну поклав собі за мету дістатися самої піраміди, де урочисто сидить ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ. Всього піраміда нараховувала сто двадцять міст, і кожне десь з добрячих три Нью-Йорка. «Тож потужитися варте того, – думав про себе Абрахам Лі. – Ці виродки, – продовжував розмишляти він, – тупіші за моїх чорножопих земляків». А зараз він покірно скімлив під тиском тупих ножів, що голили його маківку, ригав глиною, в якій його виваляли, блював від рожевої води. І довго ночами мастурбував, згадуючи колись розкішне своє життя. Йому часто снилося, що він на власному літаку, в оточенні хлопців з «Плейбоя», і вони подають коктейлі. Прокинувшись у холодному поту серед ночі, він підкрадався до щілини – таємної схованки між ним і Бобом Аскаридом. Абрахам Лі сопів носом і казав упівголоса: «Я вам ще покажу, тхори зачухані…» Але рівно через тиждень процедура повторювалася: йому голили тупим ножем маківку, вивалювали у багнюці, а потім обмивали рожевою водою. Йому видавалося, що він потрапив у бездонну вирву і його втягує все далі й далі.