Александр Ульянов - Перли і свині

– Ах ти вилупку, яйця віслючі. Я тебе навчу поважати моїх родичів. Я тебе, сучий потрох, зроблю на млинець схожим…глистоносна рептилія, хом’як задрочений…

Король засміявся, і засміялися всі разом, навіть потовчений, з виряченими очима, побитий парламентський працівник радісно підпукував своїм гузном. Мусій виказав Беку своє незадоволення.

– Закрий харю, жидяро. З вами я пізніше розберуся.

І тут під ніжні звуки флейт вкотили цілу гору хрум-хруму, де на верхівці була посаджена голова поверженого повстанця. Всі радісно заверещали і зааплодували. І міцною стіною посунули до кия, котрим треба спочатку збити голову, а вже потім займатися хрум-хрумом. Бек підійшов до мене, витягнув шию і зашипів:

– Ось ти, мурчику, цим і займешся.

– Пішов у сраку. – Я розвернувся і прямим поглядом уперся у Бека. Той тільки сплюнув. На страусових ногах піддибав пан Біг Кок, але отримав по мармизі. Мадам Зіль Жіль лину5ла на його коліно отрути, і він завертівся на блискучій підлозі, як шматок ковбаси, з довгими кошлатими ногами, підгрібаючи до себе колобків, що в свою чергу вчепилися один в одного, і за хвилину вся купа верещала, хвицалася, бзділа і кричала. Відрубана голова безпечно стриміла на горі соковитого хрум-хруму. Нарешті король пройшовся колом, підлеглі підтримували його напівпрозору туніку, і, прочитавши уривок з Герберта Веллса (я мало не подавився зі сміху), збив влучно голову поверженого ворога. І розпочався бал з танцями. Все до купи: танці і бал. А спочатку всі повстромляли писки в хрум-хрум, і лише опечений отрутою пан Біг Кок давав коментарі нам, де чия срака і кому вона належить. Ізраїль Бек підійшов, харкнув і попросив кулемет Шоша у Боба Аскарида. Той тільки ошкірився і сказав: «Ні». Тоді він ухопив дрючок і почав лупцювати по сраках динозаврів, але ті захлиналися соковитим хрум-хрумом, і їх хоч ріж, хоч бий. Напевне ми бачили дуже багато ідіотів у своїй мультимедійній компанії, так що здивувати нас було нічим. Знать з Панагії стояла осторонь і акуратно ремиґала. Страждав лише поранений в ногу пан Біг Кок. Він пробував дотягнутися до благодатного хрум-хруму, але чиясь нога ненароком його хвицала, і він відлітав в інший бік зали. Так повторювалося багато разів, доки мадам Зіль Жіль не взяла добрячий жмут хрум-хруму, не полила масно його отрутою і не дала пану Біг Коку. Він проковтнув отраву з хрум-хрумом, але з ним, окрім поносу (він випорожнився прямо на паркет), не трапилося нічого. Мадам Зіль Жіль повторила свій фокус, і пан Біг Кок з новою силою накидався на порцію і лишався, на її превеликий жаль, живим. І мадам Зіль Жіль кричала, що якась скотина підмінила їй отруту. Зіп’явшись на ноги, пан Біг Кок прошкандибав і засунув голову у купу хрум-хруму. Швидше за все, вирішили ми, цей хрум-хрум має протиотруту або ще якусь властивість.

Мене підкликав один із знаті панагійців. Мене підвели до пана Бут Біля, черево якого зараз волочилося підлогою, а губи були зелені від соковитого хрум-хруму. Він повернув до мене свою голову і запитав, чи не хотів би я погостювати у Панагії і розповісти багато чого цікавого; я видавався йому порядною людиною, бо Абрахам Лі – людина рубу, тобто приймає посвячення у сан помічника жерців, а тому не має права говорити, а багато працювати: чистити туалети, прати одяг верховним священикам і таке інше. Я чемно відповів, що мені треба порадитися з моїми колегами. Бут Біль випнув губу і, ляпнувши соком хрум-хруму мені на черевики, дозволив, просвистівши якось незрозуміло, щоб підскочив п’ятий служка і вчасно підтримав затискачем його голову. Я все узгодив з Ритою і Мусієм. Боб Аскарид ошкірив зуби, мовляв, не бійтеся, все тіп-топ. Тільки я чомусь не дуже йому вірив.

А бал розгорявся. Крізь скло будівлі трикутними осколками било світло. Динозаври хрюкали, пукали – спочатку це нагадувало вовтузню у дитячій пісочниці. Тягали за хвости, чубчики, кусалися за вуха. Потім завмирали і з дитячим вереском починали танцювати. Знову хтось щось сказав не те. Дві партії колобків вишикувалися один проти одного і, виставивши свої гузна, поливали опонентів цівками лайна, викрикуючи гасла, кожен свого угруповання. Голову короля засунули у велику купу лайна і так залишили. Він дриґав ногами, а королева з реготом лоскотала йому п’яти. На цьому я вирішив, що королю прийшов кінець. Але ні: він виборсався, набрав повні щоки лайна і виплюнув на королеву. Королева зробила губи дудочкою і відповіла, що з дамами так не поводяться. Боб Аскарид мирно сидів на кулеметі Шоша, курив справжню сигару і все підморгував мені й Риті. І тут я подивився на небо. Небо темніло, і зелені гори джунглів робилися ще зеленішими. Це були хмари. Я вийшов на балкон, щоб пересвідчитися, і таки зрозумів, що це снігові хмари, а значить, усім тут каюк, і ми лишаємося знову з пустими руками. Я прямо підійшов і попередив Бут Біля. У його рубінових очах читався страх. Він засюрчав, як річковий пароплав, і звідусіль почали збігатися саламандри. Вони похапали нас: мене, Риту, Аскарида й Ізраїля Бека з принцесою. І за якихось п’ятнадцять хвилин усі були у підводному скляному човні. Я бачив, як ураган снігу налетів на острови. З перископа було видно, як їх корчить від холоду. Як вони встромляють у себе ампули, але проти снігу і морозу вони безсило падали писком на красиву підлогу, і сніг засипав їхні роти, очі і скрючені тіла. Човен опустився майже на дно океану. Один із сановників попередив мене, що таке трапляється останнім часом, лише одна Панагія захищена. Через десять по десять місяців життя знову повернеться на острови. Це близько ста років. А зараз ми ще у більш небезпечному місці, вирішив я, хоча нас тісним кільцем оточували саламандри, озброєні отруйними шипами, зарядженими у щось подібне до кулемета Томпсона. Але ми без будь-яких пригод прибули в Панагію.