Александр Ульянов - Перли і свині

Я страждав, як і кожен юнак, хоча думки у мене крутилися навколо Рити. Прокинувшись серед ночі, я дивився, як місяць пливе вигнутою спиною до її сідниць, проте фобія на рахунок «людини тіні» та зеленої квітки не давала мені спокою, і виходило так, що нас, мене і Риту, наче загнано, затягнуто і неміцно закрито в один будиночок, де немає вікон і не видно ворогів та друзів; мов хтось на шию накинув мідні обручі. Біда легенько стиснула нас, і було питання, чим це закінчиться, коли все повернеться на круги свої і що збреде в голову Ізраїлю Беку. Але за півмісяця він угомонився і примушував випукувати колобків-парламентарів демократичні гасла, дуже подібні до тих, з підручника по історії СРСР. Королеву він тримав заради свого блага: в міру зростання його популярності він стане єдинокровним правителем. І ми все частіше, взявшись за руки, дивилися на безкінечне море Панагії, наче на нас там очікував порятунок.

А Ізраїль Бек видав указ про смертну кару, який дуже розвеселив динозаврів (усе, що відбувалося, вони приймали за гру). Тож Бек видав указ: шпигуни, донощики і зрадники будуть скарані на горло, проте хто донесе про злий шпигунський намір, тому видається піврічна доза хрум-хруму. Видав і став чекати. Першими проскрипіли на своїх металевих крилах мажори і стали клепати один на одного. Ізраїль Бек задумався і чверть відправив на фаршзавод, решту нагородив хрум-хрумом. З цього і почалося. Навіть маленькі діти писали доноси. Фаршзавод удосконалили. На кожному слоїку, на етикетці стояла кількість (у відсотках) хрум-хруму у м’ясі. Воно й справді, чи не кожен перший пропонував заїжджим та селянам, або якимось гостям, або навіть своїм сусідам продати державну таємницю. Так вони бавилися і гралися, і гуляли водночас. Тільки Ізраїль Бек і ми – Мусій, Рита, я – сприймали це як загрозу нової війни. Половину населення двох островів було закатано в скляні слоїки, які стояли рівними рядами, мов довжелезні поїзні состави, у супермаркетах та фаст-фудах. Коли діло дійшло до армії, Ізраїль Бек задумався і став сам засилати шпигунів на Панагію, але за півроку з них не повернувся жоден. Тоді він відкрито запросив перемовин у надії на союз.

Я – не практична людина, вірніше, я – людина дії, коли це торкається моїх інтересів, а в усьому я – егоїст. Ось я дивився на Риту і хотів бачити її біля великого широкого вікна з видом на чорнильні хвилі океану, зі стаканом червоного вишневого соку, з краплями на губах; бачити у сонячному промінні золото її ніг, що просвічуються крізь сорочку, і як вона ставить стакан, але той не втримується і розбивається, перед тим перевернувшись декілька разів, і вона, разом зі стуком скла, весело сміється. І ще багато чого іншого. Але я не бачив її такою. Тож я не практична людина, але придумував, як згаяти час з нею чи без неї (тут у мене у нутрощах холонуло), і уявляв, як ми удвох будемо пробиратися до Панагії і шукати зелену квітку – вона в’їлася мені в голову. Але ще більше вона в’їлася в голову Ізраїлю Беку, який десь сьомим відчуттям зрозумів, що все зациклене на Риті. Тому шпиги нахабно переслідували нас. Тільки одна ніч видалася чарівною. На плато, що блищало і відбивало небо, хмари, сонце, що котилося по наших тілах, під нами, коли я ловив більше подих Рити, ніж її губи, її язик у моєму горлі, розкинуті ноги з широкими стегнами і тонкою талією, щось віддавало від цього звіриним, якимось солодко-кислим запахом давно забутих, а то і незнаних відчуттів, що передалися через когось чи кимось. Ну і, звісно, по усіх кутках сопіли носами шпиги, яким було заборонено підходити щонайменше як на сто метрів. А ми пливли своїм обсидіановим морем любові разом з хмарами, небом, сонцем.

Нарешті прибула делегація з Панагії. Вони представляли собою щось подібне до поголених мавп з крокодилячим хвостом. Голомозі голови на тонких шиях, таких довгих, що служки по двоє підтримували спеціальними затискачами, щоб, чого доброго, голова не зламалася у шиї. Слуги нагадували велетенських саламандр з яскравими рубіновими очима. Кожен тримав у руках по металевій палиці з наконечником, що нагадував віддалено кулю. Коли щось було не так, наконечник виповзав звідти, як черв’як, а потім ховався. Я на власні очі вперше побачив такий різновид біологічної зброї. Але найбільше з усього потрясла присутність там Боба Аскарида, який, побачивши нас, уперше шкірив зуби. Він, заклавши руки за спину, діловито оглянув плакат, який зображав Ізраїля Бека з розпростертими обіймами і сонцем у голові. Закопиливши губу, він сказав: