Рогоносці сохаті! Я сидів у тісній камері разом з королевою, лакеями, всілякими лакованими прихвоснями, з усім, виходить, почтом, і ламав собі голову, як вибратися з цієї халепи. А халепа була ще та: кожного дня голова злітала з пліч, як капуста. Нарешті до мене почало доходити. Динозаври сприймають усе за іграшки, за цяцьки. Слово «смерть» значить для них не більше, ніж хрум-хрум чи якийсь новомодний коктейль. А я досі, хоч і в камері, але лишався головним реформатором. І тоді я видав указ, щоб нас повідпускали. Королева зробила губи дудочкою на знак згоди. І я видав указ. Але скоро надійшла відповідь, що треба спочатку відмінити пожиттєве ув’язнення, а потім з кожним новим указом знімати по парі десятків років, доки не дійде до нуля, тобто до свободи. Так я відмінив собі смертну кару, а припаяв довічне ув’язнення. Словом, справа мала затягнутися надовго. За три тижні я видав десять каталогів указів, де похвилинно і дотошно було розмальоване життя і буття персонажів цієї карликової оперетки. Варто віддати належне, вони виконувалися з дотошністю маятника Фуко чи меридіана, що пересікав межу між Європою та Азією. Воювати з Абрахамом Лі за людей, котрих не знаєш, не розумієш, власне, коли вони байдужі, тобі немає ніякого резону. Але мене діставав сам Абрахам Лі і, головне, Рита, що велінням долі чи з власної волі опинилася в його таборі. Він окупував гуманістичні і військові сфери. Скоро у говірку ввійшла «абрахамівка», і дами у салонах тільки і кривлялися нею. А я тим часом стовбичив під законом «нуль», який ніяк не вдавалося скасувати, щоб отримати волю. Над островами невпинно стояв нафтовий чад, і динозаври умирали пачками. П’ятикапсульні, їхні природні імунозахисники, діяли упівсили, бо здебільшого були підробками і самопалами, які й виготовляла контора Абрахама Лі. Панагія спала, ліниво кліпаючи по-дитячому очима. Доки не з’явився він – Принц крові.
Я знав, що людське життя може вирішувати проста глупота, але сама ця глупота з’явилася якраз тоді, коли ти забив на неї чекати і поклав з прибором. Життя полишене вишуканості. Тож, як було сказано, кіптява стояла над океаном і островами неможлива, і нарешті дійшло до ясної королівської родини на Панагії. І вони замовкли на три хвилини. Три хвилини мовчання – це велика проблема, котру негайно треба було вирішити. І тоді на острови вирішили відправити Принца крові Кау-Кау, бо лише він займався екологією і сімейними справами аристократичних родин панагійців. Це був вельми вихований і вишуканий пан. Такому і слова не скажи. На запитання він десь півхвилини повертав голову, дослуховувався, наче до водогону води у трубах, аж тоді починав говорити. Не треба бути провидцем, ніби насамперед він зустрів Абрахама Лі, скоріше він запав на Риту. Хто ж такий Кау-Кау, що займався не балами, не весільними гульками, а був стурбований екологією і планетарною, вважай, чистотою. Кау-Кау мав вибалушені очі, вірніше, одне, що ховалося від чийогось несподіваного вчинку або жарту. Воно було звичайнісіньким зеленим оком, що робило Принца крові схожим більше на тварину, аніж на мислячу істоту, хоча з першого погляду і не скажеш. Коли лякався, то завжди падав на спину і дриґав ногами, як загнаний хортами заєць. Обличчя мав видовжене, з трохи впалими щоками, але навдивовижу міцну фігуру і фізичну силу, що не поступалася його інтелекту. Ось так. Кау-Кау був окультним майстром, магістром астрономії і всіляких різних штуковин, які людям треба було вигадувати понад три тисячі років. Водночас він був забобонним і розривався на три віри, тобто хотів бути якимось чи абуєм, чи трициклоном, чи гупгупнамом. Іноді його це тривожило як майбутнього лідера велетенського континенту, до якого сягали лише літаючі ящури, ці дикі і потворні істоти, що не захотіли служити Великому Континентові. І от, побачивши Риту, Принц крові упав на спину і задриґав ногами, ремиґаючи і повторюючи весь час:
– На ній тінь! На ній тінь!
З чого я дійшов висновку: Кау-Кау відоме звідкілясь вірування в людину, на яку лягла тінь, і тому вона до кінця чимось чи кимось вибрана. Ніхто в цьому не міг розібратися, а я повернувся до своєї келії-тюряги і почав прокручувати все те, що нас, і мене теж, пов’язувало з Ритою. Кау-Кау наказав віддати йому Риту, на що була неоднозначна відповідь. Принц просто отримав по яйцях.
– Тінь! Тінь! Тінь! – повторював він, пускаючи піну.
Рита не відала навіть, про що говориться. Це було щось із зулуської міфології чи магії: тінь Великого батька падає на цю людину, і тоді вона знає геть усе про світ духів, хто що зробив; таких боялися й остерігалися навіть самі шамани. Мені було на початку смішно, коли я почув розповідь про велику зелену квітку, а потім забув цю історію, як тисячі примітивних африканських казочок, які місцеві вигадують, щоб випросити чарку горілки та розжитися тютюном. Зараз це багато роз’яснювало, хоч на такому рівні, але до чого тут Африка, коли навіть карликовий слон тут не перднув? Значить, ламав голову я, річ у тім, що десь таки дійсно є дорога назад, її й шукає і Абрахам Лі, і, чесно кажучи, я сам. І велика зелена квітка має зовсім не ритуальне значення. З цим я поділився з Принцом крові, і він лизнув мені лоба на знак того, що я – розумна істота і маю не сидіти у камері, а йти жити на Панагію. Тоді я йому спробував утовкмачити, що я – в’язень і ніхто просто так мене не відпустить. І підвів його до вікна й показав на поміст, схожий на середньовічний, на якому стинали голови. Якраз якомусь бідоласі відрубували руки, щоб потім узятися за шию. Кау-Кау сказав, що це дикунство і він посприяє, щоб мене і королеву відпустили під чесне слово. А поки що він лише випросив для мене прогулянки по острову, що давало якусь надію на свободу. Абрахам Лі у золотій одежині, подібній до водолазного костюма, сидів на троні, який тримали на горбі п’ятеро динозаврів. Він привітно мені кивнув.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу